Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Vadim Bus
*********
Повідомлень: 8392
З нами з: 28.4.09 10:28

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Vadim Bus » 9.3.14 10:31

ЕЩЕ ОДИН ГЕРОЙ НЕБЕСНОЙ СОТНИ
Наконечный Иван Максимович, 1931 г. рождения.
Офицер ВМС СССР в отставке.
Умер 7.03.2014 г. в коме после тяжелейшей операции на головной мозге. Получил тяжелую травму головы и травму шейного отдела позвоночника на ул. Институтской 19.02 около 17.00.
После разгона студентов в ноябре 2013 он каждый день скромно присутствовал на Майдане и поддерживал своим присутствием народ Украины! Это в 83 года!
Удостоверение защитника Майдана - номер 91587 от 8.01.2014г.
Все родственники его уговаривали не ходить на Мадан в таком возрасте. В ответ мы слышали, что он давал военную присягу - защищать свой народ!
СЛАВА ГЕРОЮ И ВЕЧНАЯ ПАМЯТЬ!
Зображення

Аватар користувача
Moderator
ОКО Всевидяче
ОКО Всевидяче
Повідомлень: 2005
З нами з: 22.6.07 16:46

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moderator » 13.3.14 00:04

Небесна Сотня

Зображення

У Польщі від отриманих ран помер Василь Аксенин.
Чернівчанин Василь Аксенин був важко поранений 20 лютого у Києві. У нього була пробита черевна порожнина, задіта тазостегнова кістка. Наприкінці лютого його відвезли до Польщі на лікування.

Героям Слава!
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Аватар користувача
Moderator
ОКО Всевидяче
ОКО Всевидяче
Повідомлень: 2005
З нами з: 22.6.07 16:46

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moderator » 13.3.14 07:18

В’ячеслав Ворона став одним з "Небесної сотні".
Зображення
Проживав на Троєщині, вчився в 270 школі...

В’ячеслав постраждав від "тітушок", які йому проламали кастетом череп, внаслідок чого хлопець опинився в реанімації столичної лікарні. В’ячеслав перебував в комі.
Він був гравцем чернівецької бейсбольної команди "Соколи".
Друзі-спортсмени та брат постраждалого Олександр Ворона звернулися по допомогу до небайдужих. Але врятувати В’ячеслава, на жаль, не вдалося…
https://www.facebook.com/photo.php?fbid ... 165&type=1
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Аватар користувача
ВелоДім
SiteAdmin
Повідомлень: 3969
З нами з: 18.9.09 19:25
Стать: чол

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення ВелоДім » 18.3.14 03:28

Крым
Зображення
Аметов Решат Медатович.

Пропал 3 марта 2014 года.Пошел в военкомат. Военкомат Крыма перед этим был захвачен российскими военными и "дружинниками Крыма".
Тело найдено со следами насильственной смерти. Рядом с ним были найдены наручники, голова обвязана клейкой лентой. На теле все видимые признаки пыток.
Труп, найденный 16 марта 2014 года в крымском селе Земляничное Белогорского района, сегодня 17 марта 2014 года опознали родственники Решата. Это он.

Аллах рахмет эйлесинъ.

Аватар користувача
arni
* * * * *
Повідомлень: 1990
З нами з: 29.5.04 08:24
Skype: arnikite
Стать: чол
Звідки: Місто-герой Київ

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення arni » 18.3.14 13:14

Цей вірш написав Микола Іванович Котляр, тато Жені Котляра, застреленого снайперами 20.02.14.

Сыну

Моя кровинка, я горжусь тобой
В тылу не ждал огонь заградотряда
Ты мог уйти. Ты принял этот бой,
Хотя свистели роем пули рядом.

Когда на землю падали друзья
- С фанерками нельзя в такую драку! -
Казалось - даже выстоять нельзя,
Вы поднялись и Вы пошли в атаку

Я б так не смог. Немногие б смогли.
Склоняюсь к дорогому изголовью.
Вы гордость, совесть, честь своей земли,
И землю эту Вы полили кровью

Прости, я снова плачу, мой герой.
Ты принял не спонтанное решенье.
Как ты мне нужен здесь, сейчас, живой
Я ненавижу жертвоприношенье

Герої не вмирають!
Все буде добре!

Аватар користувача
Nikolya
*
Повідомлень: 19
З нами з: 20.3.14 19:40
Стать: чол
Звідки: Украина,Киев.

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Nikolya » 20.3.14 20:53

Вечная память!!!

Аватар користувача
Moderator
ОКО Всевидяче
ОКО Всевидяче
Повідомлень: 2005
З нами з: 22.6.07 16:46

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moderator » 21.3.14 04:06

Герой "Небесної Сотні" Царьок Олександр

phpBB [video]

20 лютого на Майдані був убитий Герой Небесної Сотні Царьок Олександр.
Три кульових поранення, переламані ноги, понівечене тіло.
Цей ролик є спогад родини.
Вони втратили чоловіка люблячого, батька та дідуся
Вічна пам"ять справжнім ГЕРОЯМ!!!
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Vadim Bus
*********
Повідомлень: 8392
З нами з: 28.4.09 10:28

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Vadim Bus » 24.3.14 19:39

Зображення
23 марта умер еще один боец Небесной Сотни – Петр Гаджа. Об этом сообщает группа "Небесная Сотня" в социальной сети Facebook.

"Гаджа Петр Миронович (13.07.1966 - 23.03.2014). Почти месяц он лечился в 12-й больнице от газовых ожогов бронх и легких. Буквально несколько дней назад его выписали из больницы. Умер Петр Миронович дома", - говорится в сообщении группы.
Spoiler
Show
Не стало ще одного героя Майдану. Гаджа Петро Миронович (13.07.1966 р.н.) родом із Рахова Закарпатської області. Проживав у Києві. Не зважаючи на слабке здоров'я, був на майдані з перших днів, займався нічними чергуваннями, входив до 8-ої сотні. Під час подій під Верховною Радою наковтався газу. Товариші хотіли дати респіратор. Він сказав: "Беріть собі, а я і так хворий". Зрештою в кінці лютого потрапив до лікарні. Майже місяць лікувався від газових опіків бронхів та легень. Кілька днів тому покинув лікарню, збирався до санаторію, але 22 березня помер.
У нього залишилася дружина Марина та 19-річний син Костянтин - студент. Ще є старенька мама Марія Миколаївна (1938 р.н.), яка мешкає у селі під Полтавою. Вона дуже активна - створювала майдан у своєму селі.
Ховатимуть Петра Мироновича 25 березня у Броварському районі. Прощання відбудеться на Майдані незалежності в Києві об 11:00.
obozrevatel.com/politics/24305-nebesnaya-sotnya-popolnilas-esche-odnim-geroem.htm

Аватар користувача
Moderator
ОКО Всевидяче
ОКО Всевидяче
Повідомлень: 2005
З нами з: 22.6.07 16:46

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moderator » 29.3.14 23:06

Зображення
"З Анатолієм Корнєєвим ми зустрілися тижнів зо два тому, а знайомі з ним були з півтора десятка років. Він, як завжди, поспішав. Цього разу на кам’янецький Майдан. Кількома словами поділився враженнями від останньої – чи то шостої, чи вже й сьомої – поїздки на Майдан столичний, куди возив особисто ним вирощені моркву, картоплю, буряки, яблука. Це вже пізніше, власне, в день похорону, його товариші повідали, що для майданівських побратимів він навіть заколов свиню, яку годував для потреб своєї родини. Анатолій Петрович говорив, що пишається кам’янецькими хлопцями, яких у Києві чимало і які мужньо здобувають право на краще життя кожного з нас, борються за перемогу свободи, справедливість, краще прийдешнє, в яке він щиро вірить.
Так, саме задля майбутнього України, яку палко любив усім серцем, України, яку хотів бачити в сім’ї європейських країн, без насильства, корупції, диктаторського режиму, в якій права людини охоронялися б силою закону, він поплатився власним життям.
20 лютого, близько одинадцятої ранку, в центрі Києва на вулиці Інститутській, де наш краянин перебував з мирною і гуманною місією – доставив побратимам на Майдан черговий вантаж з продуктами, снайпер-нелюд свідомо натиснув на курок і випустив кулю прямісінько в його серце.
…Йому виповнилося лише 53. Він мав амбітні плани щодо розвитку інфраструктури усіх трьох сіл Рудської територіальної громади, очільником якої був, забезпечення сільчан роботою, використання з користю для людей матеріально-технічної бази розформованої військової частини, розташованої на території села Руда. Він на особистому прикладі показував селянам, як можна на власній присадибній ділянці отримувати високі врожаї овочів і фруктів. Колишній військовий інженер, перекваліфікувавшись на знаного в регіоні землероба-овочівника, завжди ділився плодами своєї праці з малозабезпеченими, друзями, дитячими садочками, школами. Він мріяв дочекатися й отримати радість від онуків, які мали йому та дружині Людмилі подарувати син Віталій і донька Дарія. Відтепер родина житиме з пам’яттю про те, за що поліг їхній батько…"

@Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ

Джерело: http://kray-kp.org.ua/?p=5303&fb_source ... #more-5303
https://www.facebook.com/nebesnasotnya.com.ua
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Аватар користувача
Moder # 7モ7 #
Страшний Модератор
Страшний Модератор
Повідомлень: 1893
З нами з: 24.7.07 17:14
Стать: чол
Звідки: отовсюди

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moder # 7モ7 # » 30.3.14 23:59

phpBB [video]


phpBB [video]


phpBB [video]

Ода Радості в аеропорту Київ у виконанні Президентського оркестру на честь Небесної Сотні
Зображення

Аватар користувача
Moder # 7モ7 #
Страшний Модератор
Страшний Модератор
Повідомлень: 1893
З нами з: 24.7.07 17:14
Стать: чол
Звідки: отовсюди

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moder # 7モ7 # » 1.4.14 04:14

Зображення
"Дорогий Папуся!

Сьогодні минає сорок днів з того трагічного ранку, з того жахливого дня який змінив так кардинально наші життя, з того моменту коли Ти, борючись за справедливість, втратив своє життя... Я не можу повірити і до кінця усвідомити, що тебе більш немає... Як, Тебе, людину з таким великим серцем, такого люблячого, доброго, щирого могла спіткати така доля?!

Ми усі дуже тужимо за Тобою! Так не вистачає Тебе! Не вистачає твого сміху, щирої посмішки, твоїх жартів та слів «Все буде добре». Ти був завжди таким енергічним, оптимістичним... В Тебе було так багато друзів, бо Ти вмів знайти шлях до серця кожного... Ти завжди поспішав бо хотів зробити масу справ... А головне Ти ніколи не падав духом! Ти вірив, що добро завжди переможе, що настануть часи коли наша країна розквітне, коли люди зможуть жити достойно і саме з цим переконанням Ти йшов на Майдан.

Папуся, Ти завжди був, є і будеш моїм героєм та взірцем! Ти завжди в наших серцях!!! Ми дуже сильно любимо і ніколи не забудемо, будемо продовжувати твою справу, пам'ятаючи твої настанови!!!
Спочивай з миром, Папуся!!!"

Донька героя Небесної сотні Анатолія Корнєєва Daria Bak

https://www.facebook.com/photo.php?fbid ... 681&type=1
Зображення

Аватар користувача
Moderator
ОКО Всевидяче
ОКО Всевидяче
Повідомлень: 2005
З нами з: 22.6.07 16:46

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moderator » 3.4.14 03:21

Зображення

У пам’ять про найкращого братика Сергія Байдовського, який ангелом злетів над нами разом із Небесною сотнею...

Ось уже 40 днів, як тебе немає… Як забрали найменшого сина у матері та батька. Забрали внука, улюбленого племінника, найкращого друга, найсвітлішого брата… Забрали коханого. Здається, що минуло так багато часу, та очі й досі не висихають від сліз, а в серці й досі не стихає біль…
«Не треба слави… Героїв нам не треба! Лиш мить страшну хотіла б зупинити — тоді благала б я у неба Тебе із нами на землі лишити!»
Spoiler
Show
Сергій був дуже світлою людиною — завжди усміхнений, завжди позитивно налаштований, спокійний і терплячий. І водночас — борцем за справедливість — не міг мовчати, коли ображали близьких, казав: «Я за своїх завжди піду, і ніколи не зраджу». Категорично не сприймав несправедливості — ні життєво важливої, ні найменшої побутової, тому мене не здивувало, що він їздив на Майдан. Я розуміла, що ця Революція Гідності — це крик його душі, це шанс повернути на Батьківщину свою родину і закласти надійне підґрунтя для своєї майбутньої сім’ї.
Він був такий самий молодий, як наша незалежна Україна, і дуже тим пишався. Народився в сім’ї шахтарів у Нововолинську. Однак живучи у скрутних умовах із трьома дітьми в маленькій однокімнатній квартирі, його мама Марія наважилася поїхати на заробітки в Італію. Найменшому Сергієві було тоді лише одинадцять. Мабуть, саме з того часу він і подорослішав. Усе не міг збагнути, чому одні мають всього й багато, а він нічого не просить і не хоче — тільки б мама була поряд. Незабаром поїхав на заробітки до Росії і батько.
Сергій зростав у селі Менчичі Іваничівського району, де жила бабуся. Опікувалися ним дядько Онуфрій та тітка Галина, для яких він став третьою дитиною. Став сином, якого в них не було. Я навіть підсміювалася, мовляв, тепер маєте можливість ще й козака виховати. Хоча насправді дуже тим тішилася, бо знала: коли нас немає, батькам допоможе Сергій. Він усім допомагав, ніколи ні в чому не відмовляв. Навіть тоді, коли мав інші плани і коли був дуже втомлений — все одно йшов і робив те, що його просили.
Оте невеличке село Менчичі, куди приїжджав щоліта із самого дитинства, де минули найкращі шкільні роки, стало його маленькою батьківщиною. Іноді здавалося, що брат любив моє село більше за мене, хоч я тут народилась.
Він завжди брав активну участь у важливих подіях села, а на одній зі сторінок соцмереж якось навіть написав: «Менчичі — центр Всесвіту… Тут живуть найпрекрасніші люди». І, мабуть, саме тут визрівав у ньому дух патріотизму і незламної свободи.
Уся наша велика родина — від дідуся Євгена, який, будучи священиком, боровся за україномовну церкву, і аж до внуків–правнуків — завжди шанувала історію свого народу, берегла й дотримувалась народних звичаїв, вчила і співала народних пісень, розмовляла рідною українською мовою. Ми з першого дня Майдану вірили, сподівалися і молили Бога про перемогу, але навіть не замислювалися, якою ціною вона нам дістанеться. З нас усіх Сергій вірив найбільше. Вірив, що буде жити у новій вільній країні — європейській Україні, куди повернуться з Італії мама і сестра, а з Росії — батько і брат.
Він не хотів жити так, як жили батьки. Але й шукати чогось кращого за кордоном теж не хотів. Побувавши в Італії, розповідав, яка там надзвичайна архітектура, природа, які комфортні умови й хороші дороги, але завжди закінчував однаково: «Зате у нас найкраще! У нас найрозумніші люди і найгарніші дівчата. І ми теж можемо мати все…»
У нього було чимало планів: придбати машину, поїхати з коханою на море, створити сім'ю, побудувати будинок і мати багато діток. Але для цього, вважав, треба змінити країну. Він так багато міг, але не встиг зробити…
Немає, напевно, серед знайомих такої людини, яка не любила б нашого Сергія — за його завжди усміхнені ясно–блакитні очі, за його добре і чуйне серце. Для мене він був не просто меншим братом, який ріс і вчився на моїх очах, — він був другом, якому можна було розповісти найпотаємніше, з яким можна було посміятися, посваритися — без образ, він був розрадником у важкі моменти, був помічником і захисником, був тим яскравим промінчиком світла, що дає надію на майбутнє.
Так хочеться приїхати додому — а там Сергій. Усміхається, вітається уже звичним — «Привіт! Як справи, мій професор? Ну, коли весілля? Ти ж пам’ятаєш, що я чекаю…» — і починає швидко розповідати, де був, що бачив, про свою роботу й кохану. Так хочеться, щоб справдився сон, в якому він переконував мене: «Я живий, не вір нікому. Бачиш, я тут — ЖИВИЙ».
Вірю, що герої не вмирають, і відчуваю, що ти з нами поруч…
«Прости нам, братику… Прости, що десь недолюбили, не вберегли, не зупинили. Прости за те, що ми за волю тільки говорили, прости й за те, що боронити край наш вчили… Прости, наш ангеле, ми так тебе любили…»
Олена Остапюк
https://www.facebook.com/nebesnasotnya.com.ua
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Аватар користувача
Moder # 7モ7 #
Страшний Модератор
Страшний Модератор
Повідомлень: 1893
З нами з: 24.7.07 17:14
Стать: чол
Звідки: отовсюди

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moder # 7モ7 # » 5.4.14 00:03

Зображення

Олександр закінчив школу №19, м. Рівного
Активно приймав участь у всіх шкільних заходах, був постійним учасником КВК. Його команда завжди виборювала призові місця.
Після закінчення школи, вступив в Рівненський державний гуманітарний університет (РДГУ), художньо-педагогічний факультет на кафедру театральної режисури. За спеціальністю – режисер драматичного театру. У нього завжди було безліч цікавих ідей та рішень.
Крім театру у Сашка була ще одна пристрасть - це гори! Він підкорив усі вершини Українських гір! Говорив, що гори - це сила та відпочинок від турботного життя у місті. Сашко дуже любив природу, походи, мандрівки, скелі, вогнище… Кожен Новий рік він зустрічав з друзями на одній із вершин Українських гір. Альпінізм - було його друге ім’я!
Сашко - сильний духом, незалежний, борець за справедливість. Тільки справжні друзі, чесність та прямота могли йти поруч з ним у житті.
Сашко - душа компанії, цілковитий позитив та сонячність! К.Самчук.

https://www.facebook.com/nebesnasotnya.com.ua

Безіменна сотня. Скільки насправді жертв бійні 18 лютого?
http://tyzhden.ua/Society/106623

Аватар користувача
Seman
* *
Повідомлень: 63
З нами з: 12.3.10 11:50
Стать: чол

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Seman » 6.4.14 12:07

Вечная память Героям!
Жизнь- игра... Конечно, сука, с жёсткими системными требованиями, но зато с охренительной графикой!

tetgab
*
Повідомлень: 1
З нами з: 1.8.12 21:15
Стать: жін

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення tetgab » 8.4.14 08:31

Герої не вмирають...
Вкладення
Slava.jpg
Slava.jpg (59.01 Кіб) Переглянуто 6096 разів

Аватар користувача
BlackFire
* * * *
Повідомлень: 754
З нами з: 29.5.10 22:20
Стать: чол
Звідки: Киев, Оболонь

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення BlackFire » 8.4.14 11:11

Если сможете, дочитайте, пожалуйста, до конца...

40 дней по Устыму
или
4оо км туда и обратно
Spoiler
Show
Вы видели, как плачет мать, у которой убили 19-летнего сына? Уточню – единственного 19-летнего сына? Вы слышали, как она кричит? Как Вам объяснить, это не совсем крик. Это нечто страшнее – люди так не кричат. Звери так не кричат. Живые существа так не кричат. Наверное, так бы кричали горы, если бы человеку удалось их разбудить.

В первый раз это было 21 февраля. Устыма убили 20-го на Институтской. Я тогда даже не понимала, что его убили. Мне позвонили и сказали, что он мертв. Мне сказали, что пока я спала, его убили. Я не совсем правильно выразилась – я понимала, что его убили. Я все как-то не могла понять, что он мертв.

Мы жили тогда в КМДА. Знаете, чем я завтракала в КМДА? Я завтракала караваями – свадебными караваями – знаете, они еще украшены цветами и веночками. Эти караваи были с поминок мальчиков, мальчиков, которые так и не успели жениться.

Дни тогда длились долго. В мужском туалете была курилка. Мы там иногда смеялись. Кто-нибудь обязательно шутил. Мы курили и смеялись. Потом кто-нибудь обязательно приходил со строгим лицом и говорил: «Как Вы можете смеяться? Там ведь люди погибли». Смех обрывался. Этот человек со строгим лицом спокойно докуривал свою сигарету и уходил, а в курилке еще долгое время стояла тишина. В основном в этой тишине оставались все, кто знал кого-нибудь из погибших, все те, кто кричал во сне.

Иногда через клубы дыма в курилку входил человек, садился на подоконник и говорил: «Вы не понимаете, все зря. Они все погибли зря!» Его тут же начинали успокаивать. Успокаивали по-разному. Тогда этот человек с сигаретой успокаивался и говорил: «Вы правы. Мы еще повоюем». Пять минут слабости сменялись решительностью, и он уходил. Приблизительно в тот же момент, когда за ним закрывалась дверь, кто-нибудь из тех, кто его утешал, задумчиво произносил: «Ребята, а ведь он прав! Все зря!» И тогда мы начинали успокаивать того, кто только что успокаивал предыдущего. Рано или поздно очередь доходила до тебя. Ты садилась на подоконник, смотрела в одну точку на стене… и тебя начинали успокаивать.

Иногда мы ходили в кафе. Видя старого друга на улице, мы радостно кричали: «Живооой!» Однажды кто-то принес сигары – мы угощали друг друга чем могли. А на два часа дня 21 февраля было прощальное шествие по Устыму. Мне кажется, что тогда мне даже не удалось его увидеть. Я его увидела только позже – уже в Збараже – на службе в церкви. Мне все время казалось, что это не он. Он лежал такой спокойный и очень отрешенный. Нас просили не целовать его в голову – пуля ведь пробила ее насквозь. Этот Устым был так не похож на того мальчика, который дружил с 17-летней девушкой из нашей палатки, который щекотал ее, подшучивал на ней, поднимал на руки, догонял и часто-часто смеялся. Я когда-то увидела, как они играются, – я еще про себя тогда улыбнулась, они игрались, как дети в песочнице. Как играются пушистые, косматые щенки во дворе. Кажется, это было во время событий на Грушевского.

21 февраля я охрипла, но продолжала кричать. Мы тогда все охрипли. По Крещатику плыл его гроб, а за ним волнами растекалось «Слава!».
В тот день я впервые одела форму. Было очень холодно и мокро. В Тернопольской области лежал снег. Мокрый. Еще был сильный ветер. Мы выехали на Збараж в ночь. Нас в машине было 4 человека. Еще человек 20 ехали автобусом. Наш автомобиль успел догнать автобус с телом Устыма. Мы подъехали к Збаражу даже раньше, чем он. На КПП при въезде собралось много горожан – они скандировали «Слава!». Весь город был в огнях – возле каждого дома стояли свечи, плакали женщины, дети. Потом мы подъехали к дому. Там я услышала, как кричит мать, у которой убили сына. Мне хотелось больше не быть, но я была.

В следующий раз я увидела мать через пару часов. Она была отрешенно спокойна. Вы знаете, непередаваемый цвет лица. Он пепельный. Губы, глаза, кожа, волосы. Все единого цвета. Точнее вообще без цвета. Ни единой краски. Мама очень молчала. Очень. Она как-то всепонимающе молчала.

Хотелось кричать, но все тоже молчали. Хотелось выть, но в доме было так спокойно. Что я могла сделать? Упасть в ноги? Просить прощения? Как ей объяснить, почему убили Устыма, а не меня? Потому, что мне не хватило храбрости быть в тот день на передовой? Или потому, что я в то утро спала? Как можно оправдаться? Как объяснить? А никак. Поэтому ты просто стоишь и молчишь. Очень молчишь.

И еще… Есть что-то извращенное в странных мыслях. О чем ты только не думаешь – например, представляешь свою маму, если бы к ней, в ночь, в непогоду привезли тело ее убитой 25-летней дочери. Ты думаешь, кричала бы она? И еще думаешь, я ведь пожила больше – лучше бы меня. И у мамы моей еще есть дочь – лучше бы меня. И мама у меня сильная – лучше бы меня. Да и проще как-то все стало бы. Тем, кто умер, верят, «их отпевают и балуют раем». А мне ведь теперь совсем ничего не понятно. Совсем ничего не ясно.

30 ноября было проще. Те, кого бьют, – это свои. Те, кто бьет, – это чужие. Решения принимаешь уже по обстоятельствам. Сегодня не знаешь куда бежать, за что хвататься. Знаете, так хорошо, когда разбираешь и собираешь автомат. Я делаю это спокойно и медленно, в такие моменты ни о чем не думаешь. Просто разбираешь и собираешь. Это успокаивает.

Второй раз мы поехали в Збараж на 9 дней. И я опять увидела маму. Бескровную, безжизненную, всепонимающую, всепотерявшую. Я пыталась ей объяснить, сказать спасибо. Устым спас меня, Устым спас мою 18-летнюю сестру, Устым спас мою маму. Устым спас всех девочек, всех детей. Я не знаю, я не знаю. Но мне кажется, что тот, кто видел маму, у которой убили сына, больше никогда ни в кого не сможет стрелять.

В третий раз мы поехали в Збараж на 40 дней в прошлые выходные. Мама была такой красивой – без единой краски на лице. С таким взглядом… И знаете что… я бы хотела сказать, что я никогда в жизни не видела такого взгляда, но это не правда. Я видела. Я видела, потому что на обратном пути мы заехали в село Травневе Збаражского района Тернопольской области. Там убит 17-летний Назар. И там я увидела его мать. У мамы было лицо без единой краски, все черты лица будто сглажены печалью, и взгляд, взгляд… А еще она также молчала. Очень молчала.

В Травневом – знаете красивая могила. Над ней развиваются желто-синий и красно-черный флаги. Сразу за ней простирается поле, а над ним небо. Красиво. И у Устыма красивая могила – он похоронен рядом с Українськими Січовими Стрільцями. Мне почему-то от этой мысли становится легче.

Я обняла маму, и мы уехали. Оставив и ее, и Устыма, и Назара там. Мы сели в автобус и уехали. В автобусе была тишина. И тут кто-то запел «Там під львівським замком старий дуб стоїть, там під львівським замком старий дуб стоїть, а під тим дубочком партизан лежить». Мы все вместе не пели. Мы все вместе кричали. У меня в груди что-то болело 4 месяца, и теперь это что-то вырвалось наружу. Мы кричали, мы кричали, мы кричали. И от этого становилось легче.

Вообще, я думала, что 40-милионная нация откроет паломнические маршруты к могилам наших солдат. Что изо всех городов будут стекаться люди, прости Господи, чтобы поклониться крестам и поцеловать руки матери. Ну… может еще так и будет. И каждый для себя выберет направление и съездит: 400 км туда и обратно. В конце-концов я лично видела, как бабушка подвела внучку к фотографии нашего Устыма на Майдане и сказала: «Смотри – это герой. Он погиб за тебя». Я расплакалось тогда. Меня так в детстве подводили к Вечному огню и Могиле Неизвестного Солдата.

Кстати, сегодня у моей мамы День рождения. И в этот день я абсолютно уверена – рано или поздно революция победит. Победит, потому что нам с вами уже нечего бояться, нам нечего бояться, кроме этого странного, спокойного молчания мамы.

Алена Стадник – Белоснежка
38 сотня им. Устыма Голоднюка

Аватар користувача
Moderator
ОКО Всевидяче
ОКО Всевидяче
Повідомлень: 2005
З нами з: 22.6.07 16:46

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moderator » 9.4.14 02:59

Юрий Бутусов

"Вы видели, как плачет мать, у которой убили 19-летнего сына? Уточню – единственного 19-летнего сына? Вы слышали, как она кричит? Как Вам объяснить, это не совсем крик. Это нечто страшнее – люди так не кричат. Звери так не кричат. Живые существа так не кричат. Наверное, так бы кричали горы, если бы человеку удалось их разбудить".

Olena Stadnik написала один из самых сильных текстов о героях Евромайдана и трагедии Небесной сотни.

Устым Голоднюк - один из самых легендарных участников Украинской Еврореволюции. Боец 38-й сотни Самообороны. Активист партии "Демократический альянс". 19 лет...

Он был на Майдане с самых первых дней - он приехал сразу в двадцатых числах ноября. В ночь разгона студентов 30 ноября он был серьезно ранен "Беркутом". Он был во всех горячих точках. 22 января рядом с ним снайпер "Беркута" убил Михаила Жезневского - одну из первых жертв необъявленной войны власти с народом. Устым погиб 20 февраля - когда своим невиданным самопожертвованием и бесстрашием он и его побратимы по Небесной сотне всколыхнули всю Украину и весь мир, и вырвали для всех нас победу, добытую самой дорогой ценой. Когда снайперы начали расстрел безоружных людей на Институтской, Устым побежал не в укрытие - он побежал спасать раненых. Потому что Устым всегда был на передовой, он всегда, всегда эти три тяжелейших месяца шел впереди...

Невероятно пронзительно об Устыме написала Ліда Панків:

"Він просив кричати «Небо падає» у разі небезпеки на Майдані, аби не налякати людей навколо, але дати зрозуміти, що ми у небезпеці!»

«Тієї ночі я кричала… Небо падає! Небо падає! Небо падає! Устиме, чому ти не сказав, що впадеш замість неба?! Останнє, що ти написав на сторінці в соцмережі: «Рабів до раю не пускають!». Таких, як ти, Устиме, туди запрошують, Герої потрібні всюди… Сподіваюсь, ми колись зустрінемось! Тримай для нас небо, хлопче! RIP».

Устым... Наша жизнь ничего не стоит без памяти о тебе. Ты прожил короткую жизнь - но ты прожил жизнь настоящего воина. Ты погиб как настоящий мужчина и настоящий герой.

Почитайте и вспомните еще раз об Устыме:
Зображення Зображення

Olena Stadnik
40 дней по Устыму
или
4оо км туда и обратно

Вы видели, как плачет мать, у которой убили 19-летнего сына? Уточню – единственного 19-летнего сына? Вы слышали, как она кричит? Как Вам объяснить, это не совсем крик. Это нечто страшнее – люди так не кричат. Звери так не кричат. Живые существа так не кричат. Наверное, так бы кричали горы, если бы человеку удалось их разбудить.

В первый раз это было 21 февраля. Устыма убили 20-го на Институтской. Я тогда даже не понимала, что его убили. Мне позвонили и сказали, что он мертв. Мне сказали, что пока я спала, его убили. Я не совсем правильно выразилась – я понимала, что его убили. Я все как-то не могла понять, что он мертв.

Мы жили тогда в КМДА. Знаете, чем я завтракала в КМДА? Я завтракала караваями – свадебными караваями – знаете, они еще украшены цветами и веночками. Эти караваи были с поминок мальчиков, мальчиков, которые так и не успели жениться.

Дни тогда длились долго. В мужском туалете была курилка. Мы там иногда смеялись. Кто-нибудь обязательно шутил. Мы курили и смеялись. Потом кто-нибудь обязательно приходил со строгим лицом и говорил: «Как Вы можете смеяться? Там ведь люди погибли». Смех обрывался. Этот человек со строгим лицом спокойно докуривал свою сигарету и уходил, а в курилке еще долгое время стояла тишина. В основном в этой тишине оставались все, кто знал кого-нибудь из погибших, все те, кто кричал во сне.

Иногда через клубы дыма в курилку входил человек, садился на подоконник и говорил: «Вы не понимаете, все зря. Они все погибли зря!» Его тут же начинали успокаивать. Успокаивали по-разному. Тогда этот человек с сигаретой успокаивался и говорил: «Вы правы. Мы еще повоюем». Пять минут слабости сменялись решительностью, и он уходил. Приблизительно в тот же момент, когда за ним закрывалась дверь, кто-нибудь из тех, кто его утешал, задумчиво произносил: «Ребята, а ведь он прав! Все зря!» И тогда мы начинали успокаивать того, кто только что успокаивал предыдущего. Рано или поздно очередь доходила до тебя. Ты садилась на подоконник, смотрела в одну точку на стене… и тебя начинали успокаивать.

Иногда мы ходили в кафе. Видя старого друга на улице, мы радостно кричали: «Живооой!» Однажды кто-то принес сигары – мы угощали друг друга чем могли. А на два часа дня 21 февраля было прощальное шествие по Устыму. Мне кажется, что тогда мне даже не удалось его увидеть. Я его увидела только позже – уже в Збараже – на службе в церкви. Мне все время казалось, что это не он. Он лежал такой спокойный и очень отрешенный. Нас просили не целовать его в голову – пуля ведь пробила ее насквозь. Этот Устым был так не похож на того мальчика, который дружил с 17-летней девушкой из нашей палатки, который щекотал ее, подшучивал на ней, поднимал на руки, догонял и часто-часто смеялся. Я когда-то увидела, как они играются, – я еще про себя тогда улыбнулась, они игрались, как дети в песочнице. Как играются пушистые, косматые щенки во дворе. Кажется, это было во время событий на Грушевского.

21 февраля я охрипла, но продолжала кричать. Мы тогда все охрипли. По Крещатику плыл его гроб, а за ним волнами растекалось «Слава!».
В тот день я впервые одела форму. Было очень холодно и мокро. В Тернопольской области лежал снег. Мокрый. Еще был сильный ветер. Мы выехали на Збараж в ночь. Нас в машине было 4 человека. Еще человек 20 ехали автобусом. Наш автомобиль успел догнать автобус с телом Устыма. Мы подъехали к Збаражу даже раньше, чем он. На КПП при въезде собралось много горожан – они скандировали «Слава!». Весь город был в огнях – возле каждого дома стояли свечи, плакали женщины, дети. Потом мы подъехали к дому. Там я услышала, как кричит мать, у которой убили сына. Мне хотелось больше не быть, но я была.

В следующий раз я увидела мать через пару часов. Она была отрешенно спокойна. Вы знаете, непередаваемый цвет лица. Он пепельный. Губы, глаза, кожа, волосы. Все единого цвета. Точнее вообще без цвета. Ни единой краски. Мама очень молчала. Очень. Она как-то всепонимающе молчала.

Хотелось кричать, но все тоже молчали. Хотелось выть, но в доме было так спокойно. Что я могла сделать? Упасть в ноги? Просить прощения? Как ей объяснить, почему убили Устыма, а не меня? Потому, что мне не хватило храбрости быть в тот день на передовой? Или потому, что я в то утро спала? Как можно оправдаться? Как объяснить? А никак. Поэтому ты просто стоишь и молчишь. Очень молчишь.

И еще… Есть что-то извращенное в странных мыслях. О чем ты только не думаешь – например, представляешь свою маму, если бы к ней, в ночь, в непогоду привезли тело ее убитой 25-летней дочери. Ты думаешь, кричала бы она? И еще думаешь, я ведь пожила больше – лучше бы меня. И у мамы моей еще есть дочь – лучше бы меня. И мама у меня сильная – лучше бы меня. Да и проще как-то все стало бы. Тем, кто умер, верят, «их отпевают и балуют раем». А мне ведь теперь совсем ничего не понятно. Совсем ничего не ясно.

30 ноября было проще. Те, кого бьют, – это свои. Те, кто бьет, – это чужие. Решения принимаешь уже по обстоятельствам. Сегодня не знаешь куда бежать, за что хвататься. Знаете, так хорошо, когда разбираешь и собираешь автомат. Я делаю это спокойно и медленно, в такие моменты ни о чем не думаешь. Просто разбираешь и собираешь. Это успокаивает.

Второй раз мы поехали в Збараж на 9 дней. И я опять увидела маму. Бескровную, безжизненную, всепонимающую, всепотерявшую. Я пыталась ей объяснить, сказать спасибо. Устым спас меня, Устым спас мою 18-летнюю сестру, Устым спас мою маму. Устым спас всех девочек, всех детей. Я не знаю, я не знаю. Но мне кажется, что тот, кто видел маму, у которой убили сына, больше никогда ни в кого не сможет стрелять.

В третий раз мы поехали в Збараж на 40 дней в прошлые выходные. Мама была такой красивой – без единой краски на лице. С таким взглядом… И знаете что… я бы хотела сказать, что я никогда в жизни не видела такого взгляда, но это не правда. Я видела. Я видела, потому что на обратном пути мы заехали в село Травневе Збаражского района Тернопольской области. Там убит 17-летний Назар. И там я увидела его мать. У мамы было лицо без единой краски, все черты лица будто сглажены печалью, и взгляд, взгляд… А еще она также молчала. Очень молчала.

В Травневом – знаете красивая могила. Над ней развиваются желто-синий и красно-черный флаги. Сразу за ней простирается поле, а над ним небо. Красиво. И у Устыма красивая могила – он похоронен рядом с Українськими Січовими Стрільцями. Мне почему-то от этой мысли становится легче.

Я обняла маму, и мы уехали. Оставив и ее, и Устыма, и Назара там. Мы сели в автобус и уехали. В автобусе была тишина. И тут кто-то запел «Там під львівським замком старий дуб стоїть, там під львівським замком старий дуб стоїть, а під тим дубочком партизан лежить». Мы все вместе не пели. Мы все вместе кричали. У меня в груди что-то болело 4 месяца, и теперь это что-то вырвалось наружу. Мы кричали, мы кричали, мы кричали. И от этого становилось легче.

Вообще, я думала, что 40-милионная нация откроет паломнические маршруты к могилам наших солдат. Что изо всех городов будут стекаться люди, прости Господи, чтобы поклониться крестам и поцеловать руки матери. Ну… может еще так и будет. И каждый для себя выберет направление и съездит: 400 км туда и обратно. В конце-концов я лично видела, как бабушка подвела внучку к фотографии нашего Устыма на Майдане и сказала: «Смотри – это герой. Он погиб за тебя». Я расплакалось тогда. Меня так в детстве подводили к Вечному огню и Могиле Неизвестного Солдата.

Кстати, сегодня у моей мамы День рождения. И в этот день я абсолютно уверена – рано или поздно революция победит. Победит, потому что нам с вами уже нечего бояться, нам нечего бояться, кроме этого странного, спокойного молчания мамы.

Алена Стадник – Белоснежка
38 сотня им. Устыма Голоднюка
https://www.facebook.com/photo.php?fbid ... 283&type=1
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Аватар користувача
Moderator
ОКО Всевидяче
ОКО Всевидяче
Повідомлень: 2005
З нами з: 22.6.07 16:46

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moderator » 9.4.14 22:09

Зображення
ЖЕРЕБНИЙ ВОЛОДИМИР. ПРОХАННЯ МАТЕРІ

Біль у серці, пустота кругом. Не можливо змиритися з горем. Говорити про сина – мого дорогого Володю – доброго і щирого не буду.
Два з половиною місяці він провів у Києві на майдані. Я хочу звернутися до людей які знали Володю, його друзів просто знайомих, щоб розказали про нього все що знають, як жив, що думав, що казав. Кажуть що був поранений у ногу, отравлений газом? Простужений, давав інтерв”ю?
Зараз для мене важливе все і дуже дороге кожне слово про сина, особливо 20 лютого.
Він не був надзвичайним, це був простий хлопчина з Лвівщини, який любив життя і правду, любив Україну.
Болить душа, що не вберегла…
https://www.facebook.com/nebesnasotnya.com.ua
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Аватар користувача
Moder # 7モ7 #
Страшний Модератор
Страшний Модератор
Повідомлень: 1893
З нами з: 24.7.07 17:14
Стать: чол
Звідки: отовсюди

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moder # 7モ7 # » 13.4.14 01:29

Зображення

Вчора обірвалося життя ще одного героя… Анатолій Ілліч Нечипоренко був травмований 18 лютого. Мав закриту черепно-мозкову травму і вдавлений перелом кісток черепа. Весь цей час був в комі, але перед смертю вийшов з коми і пізнавав рідних.
Анатолій Ілліч проживав у Києві. Народився 1 вересня 1941 року в смт Брусилів Житомирської області в селянській родині. Закінчив 7 класів Брусилівської середньої школи №1 і вже в 14 років працював різноробочим на цегельному заводі. У 18 років закінчив курси водіїв і був призваний до лав Радянської Армії. Після закінчення служби в армії поступив на роботу в автобусний парк №1 водієм рейсового автобуса. Потім перейшов на роботу в таксомоторний парк №1 м. Києва - водієм таксі.
З 1988 року і до пенсії працював у «Київзовніштрансі» на міжнародних перевезеннях. Після виходу на пенсію і до останніх днів трудився в охороні гаражного кооперативу «Пролісок».
У нього залишилися дружина Олена Іванівна, дочка Анна, онуки Андрій і Владислав, сестра Катерина Іллівна.
Вічна слава і земля пухом!

Garkin
*
Повідомлень: 26
З нами з: 20.3.12 16:05
Стать: чол
Звідки: Киев

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Garkin » 15.4.14 11:48

Вечная память.

Героям Слава!

Аватар користувача
Moder # 7モ7 #
Страшний Модератор
Страшний Модератор
Повідомлень: 1893
З нами з: 24.7.07 17:14
Стать: чол
Звідки: отовсюди

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moder # 7モ7 # » 16.4.14 04:04

Зображення
Небесна Сотня
Все ніяк не міг сісти й написати хоча б кілька слів про Ігоря Костенка, людину, яка віддала своє життя за Батьківщину, бракувало сили.

Вже минуло більше місяця з дня смерті вічно нескореного Коса. Четвер 20 лютого навіки закарбується не лише у моїй пам'яті. У ту трикляту ніч він подзвонив мені: "Чуєш, які там результати Ліги чемпіонів?". "Кос, не до футболу!" - сказав я й поклав слухавку. Не знав, що та коротка розмова стане останньою ...

Костенко був одним з тих, хто завжди йшов вперед, не оглядаючись назад. Цілеспрямований, впевнений й впертий. Впертий у досягненні своєї мети. А мета у нас була одна на двох. Відколи спільно працювали на "Спортаналітику", відтоді думали лише про одне - відкрити власну справу, свій спортивний сайт. Практично рік працювали й працювали, а коли проект вийшов на фінішну пряму, Кос рванув на Київ. Сидіти у Львові він сенсу не бачив. "Ти сиди біля компа. Твоє місце тут", - завжди говорив він.

Зранку подзвонив: "Заміни на роботі. Їду на екскурсію в Старий Самбір". Екскурсії у Старий Самбір - так звично називав Кос свої поїздки у Київ. Поїхав - й не повернувся ...

Й ось тепер, коли до цілі лише рукою подати, коли наша спільна мета стає реальністю, коли нарешті ми добилися того, про що мріяли, Коса нема. Замість спільної радості величезний біль.

Покинув цей світ, так і не втіливши в життя спільну мрію. Мрія здійсниться, Кос. Обов'язково здійсниться. Ось побачиш. Тільки підтримуй нас з висоти.

Світла тобі пам'ять, Герою! Скільки вже встиг зробити, а скільки ще міг! Своє життя віддав ти за Україну, а це для тебе, знаю, найбільша честь.

Андрій Сеньків
https://www.facebook.com/photo.php?fbid ... 583&type=1

Аватар користувача
Ba_se_v
*
Повідомлень: 27
З нами з: 2.8.10 20:17
Стать: чол
Звідки: Киев, Позняки

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Ba_se_v » 16.4.14 12:28

Валерій Адамович Опанасюк, 42 роки з м.Рівне. 20 лютого загинув від снайперської кулі яка влучила в грудну клітку.
Вдома його чекала дружина Вікторія та п’ятеро дітей.
За цим посиланням можна прочитати інтерв’ю Вікторії для рівненської газети:
http://www.rivnepost.rv.ua/lenta_msgshow.php?id=50079

29 березня ми провідали Вікторію Опанасюк з дітьми (в ці дні був 40-й день після загибелі Валерія).
Вікторії 29 років. З Валерієм прожили 13 років душа в душу. Він їй був і за батьків і за чоловіка. Жили в старенькій хатинці (фото в спільноті «Допомога родині Опанасюк») в м.Рівне.
Зараз Вікторія залишилась з чотирма неповнолітніми дітками:
- Артем (3 рочки)
- Софійка (5 років)
- Ілля (7 років)
- Ангеліна (12 років)
Та стареньким дідусем Віки, який майже не підіймається і сам потребує допомоги.
Також у Валерія Опанасюка є син від першого шлюбу - 19-річний Леонід, він навчається в Житомирі на вчителя фізкультури, зараз ним опікується Вікторія.
Вікторія розгублена, але тримається. Є для кого жити далі. Та їй потрібна допомога.
Реальна допомога:
1. Оздоровлення дітей. Є всі скан-копії документів: свідоцтва про одруження батьків, свідоцтва про народження дітей, довідки і т.п. Хто може допомогти, просимо повідомити.
2. Будинок. Відгукнувся місцевий підприємець (він разом з сином приймав активну участь в революції) який будує Вікторії та її діткам новий будинок. Саме він клопотався про виділення земельноі ділянки під будівництво. Вже залитий фундамент. Але потрібно ще безліч буд.матеріалів. Якщо у Вас є можливість оплатити рахунок, або допомогти матеріалами/знижками – будь ласка повідомте. Будинок будується з нуля, тому актуально все: цемент, цегла, сантехніка, фурнітура...
Для переказу коштів, відкрита картка (кошти йдуть ціленаправлено на новий будинок Опанасюк):
Рахунок № 4323 3553 0052 1341 – «Приват Банк»
Отримувач: Ревчук Николай Семенович
3. Машина. У Валерія Опанасюк був бус 1987 р, який дуже допомагав родині. Та після загибелі власника, автомобіль перестав заводитись. Єдина надія – продати його на запчастини. В Рівному, хоч і в невеликому місті, та з такою великою родиною яка лишилась у Вікторії впоратись «без колес» не просто. Будь яке сприяння – подарунок б/у автівки, знижка, допомога коштами – зробить жінку щасливішою.
4. Вікторія дуже світла, добра жінка. Опікується сином Валерія від першого шлюбу. Це 5-та дитина, про яку мало хто згадує в ЗМІ. Леоніду 19 років. Навчається на 3-му курсі Житомирського університету ім.Франка на вчителя фізкультури. Вікторія дуже просить йому допомогти фінансово, адже раніше його підтримував батько.
Картка № 4149 4377 4435 6385 – «Приват Банк»
Отримувач: Опанасюк Леонід Валерійович
5. Фінансова допомога родині Вікторії Опанасюк:
Картка № 5457 0823 9024 0153 – «Приват Банк»
Отримувач: Опанасюк Вікторія Андріївна
р/р № 26202009883017
на ім’я Опанасюк Вікторія Андріївна
МФО 333368 АТ «Ощадбанк» ідент.код 3104517704
Призначення платежу: благодійна допомога

Зображення

Есть насущная проблема.
Семье нужны велосипеды.

Подробности в теме по ссылке
http://www.velokiev.com/forum/viewtopic ... 2&t=141021

Аватар користувача
Moder # 7モ7 #
Страшний Модератор
Страшний Модератор
Повідомлень: 1893
З нами з: 24.7.07 17:14
Стать: чол
Звідки: отовсюди

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moder # 7モ7 # » 21.4.14 08:05

Зображення
ЕВРОМАЙДАН ХАРЬКОВ
22 апреля, исполнилось бы 23 года парню, погибшему от снайперсой пули, зовут его Влад Зубенко-это ваш земляк. Харьковчанин. Прелагаю помянуть его и принести цветы на его могилу, это 13 кладбище, он похоронен прямо возле входа справа.
Герої не вмирають!!!!
Зображення

Аватар користувача
Moderator
ОКО Всевидяче
ОКО Всевидяче
Повідомлень: 2005
З нами з: 22.6.07 16:46

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Moderator » 21.4.14 08:11

Зображення

"Він мріяв показати Україну всьому світу..." - так про Сергія Дідича згадують у листі-розповіді рідні.
"Сергій знав безліч казок і легенд про рідний край. Про Дністер, по якому влаштовував сплави для туристів, міг розповідати годинами. Вивчав іноземні мови, щоб порозумітись із приїжджими з різних країн. Мріяв побачити весь світ – і всьому світу показати свою рідну землю. Мав душу таку глибоку, як його Дністер…
У юності доля закинула його в Хабаровськ, де Сергій служив у десантних військах. Там, у далеких північних краях, він здійснив десятки стрибків з парашутом. Там, у голубому береті, що носив так гордо і гідно, навчився бути обережним і відповідальним за життя та безпеку інших. Про ті часи багато не розповідав, лише інколи в компаніях говорив, що Бог беріг його від смерті.
Сергій працював у місцевій податковій, згодом в управлінні юстиції. Ніколи не чванився посадами. І коли став депутатом райради, то лише допомагав людям. Хоча мав добрі фінансові можливості, їздив на стареньких «Жигулях». Казав, що машина для нього – лише засіб пересування, допомога в роботі. Односельці та колеги згадують свого десантника як життєрадісного, ініціативного, творчого. Любив організовувати фестивалі рибацької юшки, на які з’їжджалися сотні тих, хто любив, як і він, людей, пісню, й життя.
«Сергій був душею компанії, легко спілкувався з людьми із різних країн. Він зачаровував своїми розповідями про природу Дністровського каньйону. Завдяки йому про Прикарпаття знають у багатьох куточках не лише України, а й світу», - згадують друзі.
Власноруч відбудував батьківську хату. Залишив Сергій хату пусткою із сиротами: дружину, сина, донечку ще малу. Батько з матір’ю, літні вже, - без сина. Дивиться він на них зі світлини в голубому береті, усміхнений.
18 лютого граната вибухнула у повітрі перед обличчям Сергія."
https://www.facebook.com/nebesnasotnya.com.ua
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Аватар користувача
Трям
Мауглi
Мауглi
Повідомлень: 24322
З нами з: 19.11.02 17:45
Стать: чол
Звідки: дитина всесвіту

Re: Герої не вмирають... Вічная пам'ять !

Повідомлення Трям » 2.5.14 13:43

phpBB [video]
Зображення


Повернутись до “Будуємо нову країну”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей