.
Справжнє ім'я Олег Короташ.
Народився в Івано-Франківську в родині медиків. Поет-метафізик, перекладач. Представник покоління дев'ятдесятників в сучасній літературі. Член Краківського братства поетів та Національної спілки письменників України з 1997 року. Автор більше десяти поетичних книжок та антологій серед яких: "Світ блукаючих висновків" (1997), "Елегії Острова Патмос" (2010), "Поет без імперії" (2012).
На сьогоднішній день є заступником командира Добровольчого Українського Корпусу Правого Сектору по забезпеченню. Займається закупівлею та постачанням на передову автомобілів, ліків, тактичного спорядження. Зазвичай супроводжує колони з гуманітарною допомогою. Має титул лицаря, а також звання полковника в одній з українських структур. Носить на шиї Печатку лицарів Храму Гробу Господнього. Неодружений.
- Зараз у Києві я частіше буваю. - розповідає Олег. – А вперше вдалося повернутися до столиці лише наприкінці травня, лише через півтора місяці після поїздки на Схід. Пригадую, що тоді – у квітні-червні Дмитро Ярош проводив інтенсивні перемовини з Міноборони про легалізацію нашого батальйону "Дніпро-2"; вже у червні розширеного до розмірів корпусу, тепер це ДУК. Адже нам обіцяли дати зброю, але тільки після легалізації.
І коли, нарешті, у другій половині травня, з Міноборони прийшов офіційний штатний розпис, із армійською структурою особового складу, я звернувся до Головнокомандувача Правого Сектору Яроша з проханням прийняти мою відставку та передати від мене командування батальйоном військовій людині з відповідною освітою і знаннями. Вважаю, що армійський формат бойових підрозділів потребує окремих знань… Знаєте, до війни я проходив спеціальне навчання, але це була організація та діяльність малих диверсійно-розвідувальних груп в умовах окупованих міст. Що з цим робити знаю. А от вертушки, танчики, артилерія – це не моє, елементарний брак досвіду роботи з механізованими бригадами, чи артпідготовкою. Через тиждень Ярош зібрав нараду командирського складу, оголосив моє прохання відставки і прийняв її.
Зрозуміло що з того Міноборонівського папірчика нічого не вийшло, кабінетні генерали знову виявилися балаболами і нас, Правий Сектор, вкотре не легалізували. Отже – партизанка.
Ми починали з того, що хтось отримував офіційні дозволи і йшов купувати зброю в магазин, хтось роздобував перші трофеї, якусь частину зброї дарували перші волонтери. І нехай у мене кине каменем той, хто передачу зброї на фронт для захисту України назве кримінальним злочином.
Свою гвинтівку я офіційно придбав в магазині. У червні приходжу до Яроша. Кажу: "Ось дозвіл, ось придбане "весло" (снайперська гвинтівка). Хочу на передову". Він сказав: "А хто у мене буде зам по тилу?" Це прозвучало як наказ. До речі, інші дві власні гвинтівки, вже неофіційні, я подарував нашим хлопцям.
- Чому назвалися "Мольфаром"?
На початку квітня ми всі були в глибокій конспірації і спілкувалися між собою виключно за позивними. Хотів рідкісне псевдо, таке аби не було плутанини; а оскільки я родом із західної України, тому й "Мольфар", це більше ні в кого не повторюється.
- Воно близьке вам?
Можу з цього приводу сумно пожартувати: тільки містика і віра в Боже втручання допоможе нам у цій ситуації, що маємо сьогодні. Україні, як державі, потрібно готуватися до повномасштабної війни.
У нас достатньо до цього сил?
Треба використати досвід Швейцарії. Там військову службу проходять усі чоловіки. Коли повертаються додому після армії, отримують зі собою зброю, і вона залишається з ними на все життя. Там озброєне все населення. Постає цілком логічне питання: чи прийде окупант в країну, де в кожному будинку з кожного вікна на нього буде наведена зброя?
А нам заважає прийняти таке законодавство 23-літня історія незалежності: за цей час держава не виховала у власних громадянах розуміння, що сподіватися потрібно тільки на себе, а не на Росію чи Європу, які "прийдуть і допоможуть".
Насправді ми – буферна зона у світовій політиці. Але, розумієте, людям на Сході ще досі хочеться абстрактних і химерних речей, яких вони ніколи не бачили, - великих пенсій від "матушки Росії", якогось прихистку від "сильного старшого брата".
Якщо сьогодні у Президента Порошенка є якісь сподівання домовитися… Але, ще Отто фон Бісмарк сказав, що договір з Росією не вартує паперу, на якому він написаний. Тим більше, що будь-які рішення Путіна, котрі стосуються України, нагадують рішення не зовсім здорової людини. Йдеться не лише про комплекс влади. Йдеться про державну стратегію щодо України.
Велика наша проблема в тому, що доки світові політики не визначаться, ким для них є Україна, доти Україну буде лихоманити. Ми розмінна монета на шахівниці, де Лівія, Іран, транснаціональні корпорації. Світ повинен визначитися…
Яка зараз ситуація з матеріальним забезпеченням на передовій?
У звітах Міноборони, які оприлюднюються в Інтернеті та ЗМІ, йдеться про десятки тисяч одиниць військової амуніції, який передано на передову. Натомість з передової постійно приходить інформація, що бійці не мають в чому ходити. І волонтери, яким вдається провезти допомогу вглиб фронту, бачать це на власні очі.
За півроку волонтерський рух розвинувся.
Він став досить потужним. Трапляється, що є надлишок одних речей і велика нестача інших. Були випадки, коли надлишок якихось медикаментів ми передавали до найближчої лікарні. Загрузили кузов пікапа і відвезли.
Втім, нам бракує зимового одягу – бушлатів, теплого взуття. Людям може здаватися, що бійців уже одягнули. Бо ж постійно допомагають. Але не може один боєць 9 місяців сидіти, до прикладу, в аеропорту. Проходить ротація. З резервних батальйонів приїжджають нові добровольці.
Потрібно розуміти, що війну лише теплим одягом та берцями не виграєш. Це оборонні речі. А ми маємо наступати. Нам потрібна зброя та хороші машини. Багато автомобілів на передовій гине: попадають під обстріли, наїжджають на міни. Тому автопарк ДУКу потребує постійного поновлення.
Машини купую за кордоном. Одна з машин, котрі я придбав, підірвалася на міні. Тому, я не дозволяю фотографувати авто перед відправкою на фронт. Була ситуація, коли просив прибрати із соцмереж фото куплених машин. Я дуже забобонний в цьому сенсі. Нехай ці автівки везуть хлопців живими і захищають їх вищим благословенням.
Іноді хочеться запитати в лоба митників на західному кордоні, які затримують джипи чи машини швидкої для АТО: чи ви російські танки на Сході також розмитнюєте?.
Окрема морока – це постанова Нацбанку про обмеження на валютні операції. Простіше кажучи 750 евро в день не більше… Виходить що для придбання трьох автівок потрібно морочитися місяць. А ціна Швидкої допомоги на передовій – це врятованні життя поранених героїв.
Хочу звернутися до банкірів, аби дали коридор уповноваженим особам з АТО, і зняли такі обмеження, бо Нацбанк у цій ситуації просто виштовхує закордонних меценатів та наших волонтерів на чорний валютний ринок.
Наскільки безпечно вдається довезти гуманітарний вантаж до місць призначення?
Прошу волонтерів не їздити туди самотужки. Краще, коли їх зустрінуть. По-друге, волонтер може спланувати собі поїздку туди, але на момент вашого прибуття ситуація чи лінія фронту може змінитися і буде дуже небезпечно. Потрібне постійне координування з місцем, куди намагаєтесь доправити допомогу. Оптимальний варіант – це тилові бази наближені до передової. Не раз волонтери, які виїхали самовільно, потрапляли до терористів у полон. Зверталася до мене дочка однієї з волонтерок з Полтави, котра з іншими волонтерами поїхала в АТО у червні з допомогою, і потрапили до полону під Горлівкою. Я передав дані до військової розвідки у спробі їх розшукати.
Якось у Дніпропетровську СБУ передала мені звільнених з полону хлопця і дівчину, вони з Донецька. Їх взяли вдома на квартирі за український прапор. Катували обидвох.
Будь-яка інформація, яка стосується полонених, поки вона не оприлюднена державою, вважається військовою таємницею. До речі, людина може бути розвідником і дуже глибоко зануритись в структуру ворога. Якщо спливе її ім'я і фото в мережі, це означає фізичне знищення. Тому не варто одразу панікувати, якщо із кимось немає зв'язку.
Повірте, в АТО задіяні такі люди зі ЗСУ, мої побратими з ДУКу, – про героїзм яких можна писати романи. Але на все свій час.
Але одна з найбільших наших проблем – це те, що влада не віддає своєчасних і правильних наказів.
Які накази потрібні?
Правильний наказ був би – це ще у квітні проголосити військовий стан на території Донбасу. Наші розвідувально-диверсійні групи знають що робити потім…. А коли був захоплений парламент Криму, потрібно було "Альфі" СБУ провести спецоперацію і зачистити там терористів. Потрібно було відразу озброювати добровольців, коли ще була відносно невелика кількість бойовиків. Це усе що маємо на сьогодні – наслідок зрадницького і бездарного командування кабінетних генералів. Багато з тих, хто отримав військові звання у мирний час, виявилися непридатними до військових дій. Багато зрадників. У нас до цієї пори триває АТО, де по кожному загиблому відкривається кримінальна справа. А скільки було випадків, коли хлопці їхали воювати, а рахувалися в документах десь в тилу у військових частинах, поранення на фронті їм приписували як побутові травми чи самостріли.
Аналітики, які працюють в апараті українських чиновників вищого рангу, це давно прорахували. Більше того, в одному з інтерв'ю ще за два рік до цих подій я попереджав, що буде громадянська війна. Це справді в українських колах обговорювалось. Люди розуміли, що якщо український політикум почне виходити з-під силового поля впливу Росії, то можлива агресія. Патріотичні праві сили тренувалися, проводили вишколи. Натомість держава на загальному рівні пропонувала обивателям споживати низькопробний продукт зросійщених ЗМІ.
Президенту рано чи пізно доведеться приймати жорсткі рішення, починаючи з визнання військового стану. Оголошувати загальну мобілізацію. Бо динаміка, як я розумію, йде до загострення. Вже не раз розвідка повідомляла, бачили іноземні джерела через супутникові зв'язки, що відбувається сильна концентрація російських збройних сил по східному кордону України. Розвідка говорить, що можливий наступ на всю південну частину України, аж до Одеси.
Певні сподівання я покладаю на новообрану Верховну Раду. Туди прийшли бойові комбати, котрі, зможуть сказати про ці загрози з трибуни. Треба, щоб люди осягнули увесь масштаб подій.
Зима принесе зміни по лінії фронту?
Може бути все що завгодно. Згадайте російсько-фінську війну. Я не думаю, що для окупанта зима може бути серйозною завадою. Тільки варто розуміти, що для захоплення території, потрібно менше військ, аніж щоб її потім утримати. Я переконаний, що Росія не має потенціалу для того, аби втримати Україну. Більше того, якщо відбудеться повномасштабна агресія, Росія втратить армію. Через партизанську війну, яка розпочнеться в Україні. Україна – велика держава. І втримати її у Росії не вистачить сил. Є межа допустимих жертв. Я відмовляюся вірити, що в Росії матері зможуть безкінечно відправляти дітей на бійню заради того, щоб Путін комусь щось довів.
За можливої партизанської війни ваша сила першою піде в підпілля?
Не можна розглядати Правий Сектор як виключно партизанську силу. У війні наші хлопці набули величезного досвіду. Багато з них могли б бути хорошими інструкторами по підготовці тих, кого ще будуть відправляти на фронт. Багато хто з ПС має військові професії. Хотілося б, щоб держава правильно застосовувала цей потенціал. Тим більше, що втрати серед бійців Правого Сектору на порядок менші. Це свідчить про одне – адекватне командування з боку керівництва Штабу ДУКу та особистій відвазі бійців-правосеків. В першу чергу – Яроша, Вольфа, Летуна, а також комбатів Хорвата та Чорного. За інших наших героїв поки не говоритиму, з обережності.
Окрім того ПС – це не тільки ДУК. Багато хлопців з ПС в інших батальйонах – і в "Айдарі", і в "Азові", в батальйоні УНСО, в "Донбасі". Хтось пішов у Збройні Сили.
Чи потрібна бійцям допомога фахових психологів?
Таких спеціалістів потрібно навчати вже сьогодні. Самотужки в умовах війни цьому не навчишся. Людина повертається з фронту: ми вважаємо, що достатньо з нею посидіти, поговорити й випити пива. Це розслабить, але глобально це їй не допоможе. Також має бути виховане відповідне ставлення суспільства до фронтовиків. Щоб герої, повернувшись в цивільне місто, не бачили там здивування в очах. А хоча б тепло і приязнь. Жителі сонних тилових міст здивовані від самого вигляду людини в камуфляжі.
Фронтовики кажуть, що цивільне населення здається їм інертним і байдужим.
Я б не називав це саме такими словами. Я би швидше сказав, що на рівні суспільства спрацьовує якийсь глибинний механізм самозахисту. Людина відмовляється вірити в небезпеку, і це відповідно виховує якесь таке ставлення. Навіть цивільне населення в містах, де відбуваються бойові дії, відмовляється звідти їхати. Їх постійно обстрілюють, тим не менше, люди там живуть. Більше того, олімпіади шкільні проводять. І це в містах на передовій. То чи повинні ми дивуватися, що люди, які далеко в тилу, досі не усвідомили, що таке війна?
Ще коли почалася російська інтервенція в Крим, наші ЗМІ мали перейняти досвід Балкан, Грузії – знайомити людей з тим, як відбувалися локальні конфлікти. По телебаченню потрібно було про це говорити, документальні фільми робити, натомість у а в нас на телеканалах показували розважальні попсові телешоу і серіали. Коли ми почали говорити про це кіношникам, їхня відповідь була: якщо ми почнемо говорити глядачеві про війну, буде загальна паніка.
Як ви особисто почуваєтеся тут, в тилу?
Наприкінці травня, коли вперше повернувся до Києва, в мене було, мабуть, роздратування: невже ви не розумієте, що відбувається на Сході? Київ пасивний, люди гуляють скверами. Пізніше я зрозумів, що якою б війна не була, все-одно якась частина населення продовжує жити мирним життям. Хтось має навчати дітей, хтось лікувати людей, хтось керувати транспортними засобами. І це, мабуть, нормально.
Ваше роздратування минуло?
Зрозумів, що люди, котрі живуть в мирних містах, далеко не всі заслуговують на якісь докори з мого боку. Тому що війною має займатися держава.
На передовій часті ротації?
З першого призову батальйону, який поїхав на Схід ще на початку квітня, залишилося тільки чоловік 5-6. Наша начмед Корпусу Яна, друг Проф, Педро, Святой (котрий коваль), Мирний, ну і власне я. Кілька хлопців загинуло. Хтось поїхав додому на ротацію. Відбулася і природна ротація: хтось виявився не готовим. Тому що воювати психологічно непросто. Людина або здатна вбити, або ні. Важче навчити навіть не вбивати: важче навчити після війни більше не вбивати. Людина має залишатися людиною. До речі, дехто з волонтерів купує тільки медикаменти виключно тому, що купівля оптичних прицілів спричиняється до вбивства. Я таку позицію чув від волонтерів особисто.
Чи траплялося вам вбивати і як ви даєте собі з цим раду?
Я письменник, але я знав, що я йду на війну. Дай Боже, щоб необхідність вбивати не стала потребою.
Як вам, письменникові, було піти зі зброєю на передову взяти в руки зброю? Ви адаптовувались до цього?
На початках приховував, що я письменник. Більше користі можу принести в тому, що роблю зараз, аніж сидячи десь за письмовим столом і пишучи вірші про любов до України. Зараз і без мене є кому писати та видавати книжки. Пушки говорять – музи мовчать. Такі серйозні речі потрібно переосмислити з часом.
Поки війна літ-процесом не займаюся. Вірші також не пишу. Що читав з книжок?.. Здається, один раз, і то – інструкцію до медикаментів.
Як відпочиваєте?
В дорозі. Можу чарку хильнути, як варіант. Коли приїжджаю в Київ, на концерти не ходжу: я просто їх не чую. В кінотеатр якщо піду, я не бачитиму що показують на екрані. Є така річ, яку я поки в собі ще не зрозумів, і не знаю до чого це може призвести: мені дуже важко відійти від думок про війну. Постійно за щось переживаю і щось мушу контролювати. Дуже важко абстрагуватися. Ну і посада така…
Навіть у стосунках з дівчиною: можу бути настільки відстороненим, що забуваю, що поруч зі мною жінка, котра потребує уваги. Потім іноді доводиться вибачатися за різкість.
До речі, як був комбатом – перший місяць узагалі ходив у цивільному. Є аксіома діяльності диверсійно-розвідувальної групи: найкращий для бойових дій в місті – це цивільний одяг. Зараз вже камуфляж, як ідентифікація. Але намагаюся не втратити зв'язок з відчуттям себе як цивільної людини, тому часом одягаю щось цивільне. Я ж не є кадровий військовий.
Дуже хочеться, але не можу дозволити собі розкоші вимкнути телефон, тому що маю супроводжувати чи координувати доставку вантажів до бази. Часто доводилося телефоном розмовляти з даішниками, щоб пропустили наші машини, які ідуть на АТО.
Хабарі жодного разу не вимагали. Якось ми їхали за швидкою до Зах. України, дуже поспішали, перевищили швидкість. Нас зупинив даішник. Побачив, що ми у формі, привітався "Слава Україні" і відпустив.
Іншого разу на полтавській трасі, коли ми знову перевищили швидкість, то прогавили наказ ДАІ зупинитися. Потім ми самі повернулися до даішників і вибачилися, що їх проскочили. Ті стояли троє оторопілі: виходять правосєки і вибачаються. Але культура поводження на дорозі – це також ознака нормальної держави. Так мусить бути.
Зазвичай даїшники розпитують: як там взагалі перемир'я. Відповідаємо уже звично: пострілюють.
