Вот отчет буквами от моей Наташи (на фотке - в оранжевой майке).
Підірвана Пустеля
Охочих скуштувати пісок на смак виявилося 17, і по старій традиції - усі, крім двох, в одному вагоні. Провідниця агресивно бідкалася, нащо
їй ця вело-кара, але, завдяки чіткому психологічному зауваженню Організатора, врешт згодилася відчинити на стоянці другі двері - бо
так ми зникнемо з її життя вдвічі швидше. То ж висадилися оперативно. Порада наступним дослідникам: не дивлячись на стьобне "ги-ги" в офісі
стосовно мого вигляду у сандалях та +12 за склом Києва, все ж це найзручніші човгани для піску.
Місто висадки примарено споглядалося через страшенний конденсат на окулярах. Але дороги - суцільне задоволення на противагу апхільному
Києву. Перехожі та рідкі автомобілісти голосно вітали та підбадьорливо махали руками, навіть міліцейський "бобік" крутнув привітно,
бібікнувши, хвостом. Приємно, навіть дуже, після хамовитих київських автівок. Особливо звеселив водій вранішнього майже порожнього
тролейбусу, що з протилежної смуги гучно сигналив та волав у підтримку під вікнами багатоповерхівки. А ще вранішній Херсон пахне туманними
абрикосами.
Із замальовок обочини запам*ятався добротно виготовлений знак-напис "Дякуємо усім за чисте узбіччя!" (не шкода комусь було грошей на подяку), вказівник
"House in which lived O.Vyshnya", напис на огорожі складу "Мега-опт" (це ж які масштаби опту?) та на плавнях - стрібочучі журавлі, мов
гігантські гострокрилі горобці.
Тур був зажратий - два сніданки від пуза (перший у японському стилі - берег річки, сакура-абрикос, дзвіночки на вудці, червона цятка кетчупу
в тарілці локшини, фудзіямівські равлики), чаї та легка дорога. Навіть залишалися нічийні бутерброди. Трасу здолали швидко та в*їхали через
сміттєзвалище в гай із яскраво-психоделічною травою. Бруду ставало менше, розкосої трави теж, отже гарячі подихи піску були вже поруч. З
дороги Організатор круто звернув на 90 градусів та пішов навпростець у пісок, як Моісей. І ми повелися, вело-чалапкаюси слідом.
...Перші висохлі кущики, перші бархани і знання, що в запасах вдосталь води - входження виявилось дещо фамільярним. За що поплатилися
проколами і отримали попередження від змії. Перші навички їзди з барханів - 2 метри вниз, 4 пішки нагору. Потроху з піском через шкіру
проступало насичення пустелею, впізнання спектру кольору піску. Вона таки різнобарвна! Стобвури інопланетно насаджених березок -
яскраво-блакитні, на фоні нірок сусликів-невидимок. Нір багато, слідів чогось повзаючого, гігантських мишей ті вовків - вдосталь. Під ногами
пісок співає пісень та задає запитання "на засипку". Звук такий же медитативний, як і від цвіркунів, і починаєш розуміти його напівтони.
Табір розбили на неповторній (якщо це можна застосувати до піскового пейзажу) сопці, на вечерю смачнюча гречка з піском, хліб з піском,
пундики та чай з гречкою і піском. Вночі - далекий салют, брязкання гравецапів та млосність вийти пі-пі (свіжі враження від змії та вовчих
слідів). Але тиша! Навіть сміття нема. Це точно най-незабрудненіше місце України.
З ранку - строге орієнтування по компасу, активний рух в напрямку траси. Трохи відчули пісочну бурю - зовсім легкі завитки, але по
голому тілу било немов електро-скрабом. Почався дерибан води, і до середини засипані піском берізки були як пересторога, щоби по вусам не
текло. Чим глибше всередину - тим більше слідів, барвистіші кучугури, сонце пече, шкіра червона, немов ходячий гриль, але тобі це в кайф, і
шелестиш губами у відповідь барханам на їх скрипучі пісні. З деякої миті розуміємо, що часу лишилось четь мало, а ми ще не вибралися з
пустелі, і по трасі маємо долати 60 км. Підбадьорюємося, що траса - цукерочка, ми її за два оберти.. До потяга 2,5 години, виходимо на
трасу - і в обличчя жбуриться гарненької сили вітер. Їдемо 17 км\год замість 23-26. Потяг починає здаватися примарним, і чай з калатаючою
ложечкою недосяжним: хто згадує знайомих у Херсоні, щоб заночувати, хто збирається всю ніч катати по скверам, я регочуся з пояснення на
роботі "забухала на пляжі зпт застрягла в пустелі тчк". По дорозі 2 проколи і врятована черепашка-самогубця (можливо, чалапкала на іншу
сторону шосе до діток, але ж недарма ми кармічно втрутилися у її життя), вже одиниці вірять у можливість встигнути на потяг -
залишилася година, проти вітру близько 30-ти км, з них 8 - тягун, і запакувати 17 вело-друзів. Але коли нічого втрачати, на допомогу
приходять психуватість та два напередодні зажерливі сніданки. Херсонці були в шоці від масового марш-кидку, місцеві пацани захопливо
вимахували руками в напрямку жд-вокзалу, і Організатор ще встиг захопити смачнющу піцу з борщем на всіх. Як би дивно не виглядав борщ
серед велосипедів, але через де-який час вже нізвідки не виглядав, а згорнувся у шлунках. Мірно відстукуючи колесами вагону, балакали мало,
всі були в шоці від своїх відкритих можливостей.
Дарма Організатор переживав, що "через клятий марш-кидок всі забудуть про пустелю" - її хрумкотливий образ довго не витруситься із голови та заплічників.
Одначе, це найкраще місце для діалогу із собою, із суперечками, мордобоєм та братанням. Сахара Блу, Марія Хосе, розривні кулі,
воронки пам*яті із шматтям досягнутих, а тому розтрощених цілей. Шурх, щурх, шурх, шшш..., шш...ш...
