На вихідних їздили вздовж Канівського моря з Києва до Переяслав-Хмельницького. Водосховище якраз замерзло, що дало змогу покататись по льоду і підїхати до головної цікавинки нашої поїздки - затопленої церкви затопленого села Гусинці
Їхали з метро Славутич до Кийлова вздовж Канівського моря тягнеться дамба, що захищає лівий берез від затоплення штучними морем.
Всі річки, що раніше втікали в Дніпро, тепер перекачуються у водосховище.
дорога по дамбі
церква в Кийлові
"Первісна назва населеного пункту – Койлов – пішла від дієслова "койлати" або "койлити", що означає "збирати невід у коло". Можливо, що чоловік, який збирав рибальські снасті, був прозваний Койлом. Від цього імені пішла назва населеного пункту, згодом ця назва видозмінилася на Кийлів. За іншою легендою, тут нібито любив ловити рибу київський князь Кий, який ходив униз по Дніпру на човні. Звідси словосполучення Кийлов, що пізніше трансформувалося у Кийлів.""
Після Кийлова дамба закінчується, разом з нею і асфальт. Влітку тут непроїздні піски, взимку чулова накатиста лісова дорога.
Нею і виїжджаємо до залишків села Гусинці.
ночували ми в одній з двох хат, що залишились від колись великого села.
До осені мешкав тут лісник Микола, що народився тут, а коли мали затоплювати водосховище, йому єдиному дозволили не розбирати хату, а залишитись тут жити, адже він був лісником.
Решту гусинчан попередили про затоплення села зазделегідь. Примулили власноруч зруйнувати свої хати. хліви, зрубати дерева і закопати криниці. Компенсації дали десь по 3 тисячі рублів, за які і близько не можна було купити інше житло. От такий комуністичний рай.. Валентина Миколаївна, дочка Миколи Опанасовича Кубрака, мало не зі сльозами на очах згадує своє село, показує фотографії тих часів, коли Дніпро-Старик був аж за Лисою горою, а не під порогом хати..
Землі тут піщані, особливо щось вирощувати важко. Тому основним заняттям у селян було лозоплетіння, трохи рибальство. За союзу була артіль з лозоплетіння, колгоспу, як такого і не було. У хаті досі стоять крісла з лози, верейки. Хата. до речі, побудована в 1895 році, дерев*яна, обмазана глиною. Долівка також глиняна.
З подвір*я видно гусинську церкву, що після затоплення села опинилась серед дніпровських хвиль.
Валентина Миколаївна розповідає, що церкву побудовано на гроші місцевого поміщика Гусинського у 1822 році.
За переказами, син помішика невдало впав з коня і загинув. Саме на цьому місці і було побудовано церкву.
За радянських часів у приміщені церкви був спортзал місцевої школи, потім склад.
Станом на 1862 рік (рік затоплення і виселення села) в Гусинцях налічувалися 74 двори, в яких мешкало 385 осіб (187 чоловіків і 198 жінок). В селі були: парафіяльна православна церква зі школою та родинною усипальницею Гусинських, чернечий скит, при якому функціонували лікарня, олійниця та паровий млин, які обслуговували кілька навколишніх сіл.
В деяких джерелах зустрічається історія про те, що перед затопленням з ініціативи місцевого голови сільради, церкву було відремонтовано, щоб вона могла довше простояти у воді. Валентина миколаївна, що тут народилась, каже що такого не було. Хтозна..
Вже в наш час, було кілька спроб реставрації храму. Зараз його у власність отримали.. мабуть ніхто не здивується, що УПЦ МП.
Ще два роки тому між дзвінницею і церквою була вода, що буквально підступала до порогів обох будівель, але всередину не заходила. Зараз земснарядом намили острів, почали відбудову. Будівлі взяли в бетонні пояси, вбили палі і за допомогою гідропресу саму церкву трохи підняли.
Перше, що зараз кидається в очі - це нова баня на церкві. Вона, в гірших традиціях сучасного кіоскного типу храмобудування, виконана з якогось дешевого покриття, що нагадує пластмасу. Ця новинка просто жахливо виглядає на фоні давньої кладки.
Вхід зараз закрито, ключі є у представників МП, щзо маєть кілька будинків і вагончиків на березі навпроти.
На фресках подекуди нашкрябані імена тих, хто колись смажив шашлики в стінах храму.
Також є плани побудувати 200-метровий місток, щоб сполучити цервку з суходолом, але ці плани не виглядають реалістичними, бо земснаряд брав пісок якраз між берегом і церквою, поглибивши дно до 10 метрів. Плюс, місток може е витримати скресання криги. Але, побачимо..
На північному сході від острову з церквою знаходиться Лиса гора. Це найвища точка Лівобережжя в цьому районі. До затоплення вона знаходилась на краю села, тепер це також острів. В часи відселення селін примусили вирубати всі дерева, тому тепер Лиса гора дійсно лиса і більше подібна на піщаний бархан, що зменшується з року-в-рік.
До гори йдемо пішки, бо лід місцями тріщить під ногами, місцями є промоїни:
Підніматись по піску було важко, адже замерзлий, він більше був сходий на трердий утрамбований фірн
вид з гори в сторону Ржищева на острови:
вид з гори на церкву:
пару тижнів тому. коли було потепління вилізли "котики", тепер знову мороз і зима.
Бриня:
Сергій:
лід місцями поламаний, потім знову замерзлий. виходить цікаваа текстура:
Далі з Гусинців на Переяслав їхали вздовж Дніпра. Дуже красива дорога:
обід в полі:
і знову вздовж льоду:
Великий простір до Переяслава займає військова частина і танковий полігон:
Дівички-1
за полігоном дорога знову виїжджає до води:
через річку - Трахтемирів.
Так сталось, що наш маршрут пройшов через село Стовп*Яги, в якому живе бабка Сергія Куниці behemotik , який з нами їздив. Отож, ще й погостювали трохи:
Хата баби Варвари:
в хаті:
тут ми почули три версії, чому село називається СтовпЯги:
1. Тут жила Баба-Яга, і був Стовп її імені, звідси і назва села
2. Раніше, до меліорації, тут була болотиста місцевість. Щоб пройти, треба було ступати по бугорках з корчами трави, але стерегтись ям. Отож Стопи і Ями пізніше трансформувалось у СтовпЯги
3. В селі жила зла поміщиця, яку люди позаочі звали Ягою. Якось вона йшла з Переяслава, і на повороті до села сіла відпочити біля Стовпа, і померла. Відтоді село і стали називати СтовпЯги.
Також баба Варка розповідала, що до "поворотів рєк вспять" в селі була хороша вода. Після меліорації вона зникла, побудували водогін з якогось іншого села.
Після Чорнобильської катастрофи, в село приїхало багато відселених з Полісся людей. Оселились у Стовп*ягах, і вирішили, оскільки їх більше, переназвати село на Поліське. Та місцеві не дали того зробити, назває назва, просто так не дається.
Далі заїхали у Переяслав-Хмельницький.
памятник на честь "возєднання братських..."
Було вже пізно, тому 27 місцевих музеїв залишили на наступну мандрівку)
Попереду ж ще було 25 км до залізничної станції Переяславська:)
Ітого, за два дні проїхали 143 км. Погода була переважно, кльова, єдине що, вітер практично весь час дув в обличчя, що суттєво зменшувало середню швидкість.
Місцевість дуже красива і малолюдна.
Велосипедний сезон 2011 можна вважати відкритим!
Дякую за чудову компанію Юрі, Сергію, Віці, Сашкові Брині і Сашкові Куниці, ви молодці.
До наступних поїздок!
- Як підемо, брате? - спитав другий.
- Найнадійніше йти за зорями та небесними світилами, спускатись уздовж перестуджених річищ та прямувати за пташиними тінями, що летять крізь туманні перевали.
Але на всяк випадок я купив атлас автомобільних доріг.
