http://uahistory.com/topics/famous_peop ... rettyPhotoСорока Михайло Михайлович народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки, керівник повстань у Воркуті й Кінгірі.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Разом із дружиною відбули ув’язнення – 59 років.
19-літня мати скупала первістка сльозою: уже 2 місяці як вона вдова, а Михась – сиротина… Та природа старалася посміхатися: дала йому красу, розум, голос. Хлопчик учився в українській, потім у чеській гімназії; закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Став членом Проводу ОУН.
9 січня 1937 року його арештували й ув’язнили. У буцегарні Михайло Сорока зустрів кохану – теж ув’язнену Катерину – доньку видатного математика Мирона Зарицького. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.
Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.
22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока (нині — відомий художник-графік). Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів. М.Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.
Навесні 1949 року М.Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г.Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримав знущань), М.Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.
1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».
Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.
Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.
Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!
Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.
Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана.
У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше. І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії.
І тоді всі в’язні салютували цій любові: одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…
16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом, але їй того не дозволили.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької.
28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом…
26 березня 2015 р. в італійському місті Барі пройшла презентація фільму”Поводир”.Роль хлопчика-поводиря Пітера Шемрока зіграв 10-річний американець Антон-Святослав Грін (англ. Anton Sviatoslav Greene) з Детройта , праонук Михайла Сороки. Оплески та плач панували в залі.
http://uahistory.com/topics/famous_people/2195Звісно ж, що історію пишуть переможці для переможених; що зручніше обирати національність переможця і тільки аристократи духу обирають українство. Їх мало, але кожний із них – безцінний, бо їм дано вказувати шлях нації, бо Вони – справжня шляхта.
Жив був у селі Андрушівка на Київщині граф Станіслав Тишкевич. Його рід був славним і багатим: далеким предком був литовський князь Гедимін; князь Костянтин Острозький. Одружився граф із дуже небідною Оленою Кошиківною (Колішко). І знайшлося у них троє синів. Першою мовою дітей була французька, але над колискою співали пісні українські. З селянами пани розмовляли українською, польською – з комісаром або посесором, французькою найчастіше між собою. От і виросли старші сини справжніми польськими графами.
Старший син Генріх одружився у 30 років і взяв Терезію Собанську, сусідку із с. Спичинці.
Він переїхав до дружини, перебудував замок, змальований колись Наполеоном Ордою.
У Спичинцях у Генріха народилося двоє синів: Єржі (помер 7-літнім) та Юзеф. Пізніше граф Юзеф одружився з графинею Іриною Галобек-Єжерською. Вони мали двох синів: Генріха та Криштофа (1911 р.). У 1944-му графа Юзефа Тишкевича замучили гітлерівці у Варшаві. А його син граф Криштоф Тишкевич із Спичинців став батьком акторки Беати Тишкевич, колишньої дружини Анджея Вайди. Пригадуєту ту красуню?
Середній син Бенидикт (1849-1939) успадкував 833 десятини, одружився з принцесою Марією Любомирською, дочкою князя Єржі Любомирського та графині Цецилії Замойської. Опікувався своїми маєтками: замок у Бердичеві, садиба в Києві та Андрушівці.
А от молодший граф Тишкевич Михайло Станіславович (1857-1930) народився 7 (20) квітня 1857 року пізніше писав: «… Я родився на Україні. Мій патріотизм розвивався помалу.»
До 17 років Михайло жив у Варшаві та Вільні, був захоплений живописом, із срібною медаллю закінчив Академію мистецтв у Петербурзі і далі навчався у Парижі. Віддавав перевагу історичній та жанровій тематиці, підписував полотна псевдо «Маляр Михайло Каленик» (одне з них «Сон України» маляра Каленика є у музеї Львова). «Любов до Батьківщини прийшла сама з себе, коли після довгого перебування на чужині я вернув додому молодим ще хлопцем.» Після смерті батька Михайло Тишкевич повернувся до маєтку, він зайнявся господарством: побудував цукровий завод, перебудував маєток (зробив розкішні гобеленову та бальну зали, більярдну, бібліотеку); відкрив у маєтку школу.
У 22 роки вирішив спробувати долю військового російської армії, але через рік звільнився. Захопився вивченням історії. Буваючи у Києві, М. Тишкевич познайомився з істориком Володимиром Антоновичем (учителем Михайла Грушевського) та членами польської гміни, які ідентифікували себе, як хлопомани. Так аристократ Михайло Тишкевич став українцем і заявив про це в київській «Раді», мріяв про українську родину. Його наречена Софія Челмицька клялася, що вивчить українську, що їхні діти продовжать справу батька. Після одруження один за одним народилися сини: Єржі (1886 – 1956) та Станіслав (1887-1962) «першою мовою моїх дітей була українська». На жаль, дружина швидко відійшла від українства, тому Михайло Тишкевич покинув спольщену родину.
У Львові Михайло Тишкевич подружився з Андреєм Шептицьким, вони мали схожі проблеми з нацією та мовою у родині. Тоді ж граф Тишкевич відверто писав: «Я обрав тернисту дорогу оборони запропащеного мого краю і люду, ідучи недосяжними слідами Митрополита Шептицького, і з піднятою головою йтиму дальше по цій дорозі.»
Як заможна людина, матеріально підтримав творчу українську молодь: у 1888 р. при львівській «Просвіті» заснував спеціальну «Михайлівську премію» за найкращий літературний твір із минулого України, написаний рідною мовою. Завдяки Тишкевичу були видані історичні повісті О. Маковея «Ярошенко» та О. Назарука «Ярослав Осмомисл». М. Тишкевич оплачував навчання багатьом талановитим дітям із незаможних родин, передплачував часописи для селян.
У 1907 р. під гаслом об’єднання праці для добра України створив «Київське Товариство Прихильників Миру», став його головою.
М. Тишкевич пожертвував 50 000 франків для хворих митців.
З нагоди столітніх роковин від дня народження Шевченка надав 20 000 рублів для Українського наукового товариства в Києві.
Подарував 3000 франків на відкриття відділу українознавства в університеті в Лювені (Бельгія).
Михайло Тишкевич видавав українські книги й фінансово підтримував різні часописи: «Przeglad Krajowy» В’ячеслава Липинського, «Рідний край» Олени Пчілки, «Вісник» Дмитра Донцова. У київській газеті «Рада» він засудив русифікацію в Україні.
Під час Першої світової війни граф жив у Лозанні, де за його фінансового сприяння та участі виходив тижневик «L’Ukraine» французькою мовою. Він організував збирання грошей та медикаментів для українських біженців і полонених: зібрав понад 30.000 швейцарських франків, медикаменти та одяг і вислав українським пораненим і полоненим воїнам, якими в Інсбруку опікувався молодший син графа Тишкевича о.Станіслав Тишкевич.
А. Господин наводив факт: «Довідавшись, що наш землячок-комуніст Д. Мануїльський є в Швайцарії і в 1917 р. був у тяжких матеріяльних обставинах, він дав йому гроші на життя і виїзд до Петербургу. Мануїльський так розчулився, що поцілував Тишкевичеву руку». Згодом Д. Мануїльський став наркомом закордонних справ УССР, одним із засновників ООН.
Коли митрополит Андрей у вересні 1914 р. був ув’язнений царським режимом, М.Тишкевич допоміг звільнити його.
Граф писав: «… Я служу Україні вільній і незалежній, волю якої вибороли нам під час революції найкращі її сини, і яку боронити до останньої хвилини життя є моїм обов’язком». У лютому 1919 р. уряд УНР призначив Тишкевича головою дипломатичного представництва при Ватикані. Граф був особисто знайомий із Папою Римським Бенедиктом XV, у Ватикані жив син Тишкевича, що мало позитивні наслідки для України. У записках Євгена Онацького знаходимо вдячні слова Михайлу Тишкевичу, який відвідував табори, допомагав українським військовополоненим. І знову так схоже на нашу ситуацію. У той час в Італії перебував спеціальний делегат уряду УНР для репатріації українців Олександр Севрюк. У його розпорядженні були 2 мільйони лір для українських полонених. Ці кошти О.Севрюк спрямував на себе: разом із дружиною мешкав у дорогих апартаментах, мав абонемент в опері. Полоненим нічого не дісталося.
Працюючи у Ватиканській бібліотеці, граф виявив цінні географічні карти XV і XVI століть, які засвідчили, що їхні автори були добре обізнані в різниці поміж Московією (Росією), Польщею та Україною і зробив копії з них.
22 серпня 1919 р. Михайло Тишкевич очолив українську місію при мировій Конференції в Парижі. Особисте знайомство з державними діячами Франції Ж. Клемансо та Р. Пуанкаре, допомогло отримати від французького уряду дозвіл ознайомитися з архівом міністерства закордонних справ, де зберігалось надзвичайно багато джерельного матеріалу з історії України. М. Тишкевич оплатив роботу Ілька Борщака, який зібрав цінні джерела, які стосувалися гетьмана І. Мазепи, П. Орлика.
У Парижі граф Тишкевич зібрав багато книг про масонів, дослідив, як масони працювали проти української справи під час визвольних змагань. Його антимасонська та антисоціалістична позиції стали причинами усунення першого українського дипломата від справ. Знову перемогли замалі для великої ролі сірі політики.
Використовуючи свої зв’язки, Михайло Тишкевич домовився у 1920 р. із провідним сталевим трестом Смоф і Ко про отримання фінансової допомоги для українського уряду на умовах, подібних до тих, що прийняли Литва і Латвія, але міністр фінансів X. Барановський відкинув ці пропозиції.
Внаслідок ідейних розходжень з урядом УНР М. Тишкевич вийшов з місії. Останні свої заощадження він віддав на пропаганду і підтримку української справи. З 1920 року жив у маєтку сина Жиданові (біля Познані, Польща), де й помер 03 серпня 1930 року. Михайло Тишкевич як засновник київського Товариства прихильників миру у 1910, 1911 та 1927 рр. номінувався на Нобелівську премію миру.
І де ж тая, правда святая? Спливло 85 років, а хто згадав світлу постать графа Михайла Тишкевича?
18 років тому померла Квітка Цісик (1953-1998) – американська оперна і блюзова співачка українського походження, популярна виконавиця рекламних джинґлів у США
Квітка Цісик народилася у Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Цісики виїхала зі Львова у 1944 році. Мешкали спочатку в німецькому Байройті, з 1949 – у США. Батько, Володимир Цісик, працював викладачем в Українському музичному інституті, штат Нью-Йорк, а мати Іванна – в банку. З дитинства Квітка навчалася грі на скрипці, гарно співала.
Дитячі й юнацькі роки Квітки Цісик минали за звичними для української емігрантської родини школярсько-вишкільними заняттями. У будні Квітка Цісик навчалася в американській стандартній школі, а по суботах прямувала до школи українознавства, куди її записали батьки, намагаючись зберегти зв’язок з батьківщиною та українським людом. Крім того, як і більшість українського емігрантського юнацтва, мала за честь перебувати в рядах пластунів, де наставники продовжували виховувати їх у любові до України. Із 7 до 16 років пластунка Квітка відвідувала тритижневі табори в горах – жили в наметах, щовечора збиралися довкола великої ватри, вчили українські пісні, пізнавали українські обряди та звичаї. У «Пласті» здобула ступінь пластуна-розвідувача. 1967 року організувала з одинадцяти дівчат 30-го куреня імені Софії Галечко в Нью-Йорку Уладу пластунів юнаків та юначок (УПЮ) та протягом трьох років керувала співочим гуртом «Соловейки». Дівчата виконували пластові, народні та популярні пісні, супроводжуючи спів грою на гітарах.
Квітка Цісик виступала з гуртом на пластових таборах, на різноманітних великих культурних заходах української громади. Але через постійну музичну зайнятість Квітка потроху залишила «Пласт».
В 1974 році закінчила консерваторію в Нью-Йорку. Під час навчання взяла собі псевдонім Кейсі від ініціалів К. С. Виконувала джинґли, була бек-вокалісткою у Боба Джеймса, Роберта Флека, Майкла Джексона та інших американських виконавців.
1977 року зіграла епізодичну роль у комедійній мелодрамі «Ти світло мого життя». За виконання однойменної пісні до цього фільму отримала «Оскар».
Упродовж 10 років Квітка Цісик була голосом автомобільної компанії Ford. Крім того, озвучувала реклами інших великих корпорацій Америки. Записала два україномовних альбоми: «Пісні України» (1980) та «Два кольори» (1989).
1983 року співачка разом із матір’ю відвідала Україну. Була у Львові, інших містах Західної України. Саме після тієї поїздки в її репертуарі з’явилися пісні Володимира Івасюка.
Квітка Цісик двічі була в шлюбі. У другому шлюбі у неї народився син Едвард-Володимир (нині піаніст). Сім років жінка боролася з раком. 29 березня 1998 року вона померла, не доживши п’яти днів до свого 45-річчя.
В Україні музика Квітки Цісик почала звучати наприкінці 80-х років. Усі, хто вперше чув її голос, були вражені, заскочені зненацька, приголомшені. Цей голос брав у полон одразу і назавжди – він був неповторний і незабутній, поєднував силу, ніжність і щирість.
Поет Іван Малкович згадує, як після того, як він привіз на початку 90-х з Канади до себе в Карпати диск Квітки Цісик, то всі сусіди переписали собі платівку, а один чоловік, який жив на найвищій горі і мав гучномовця, щонеділі після церковної служби пускав голос Квітки Цісик на найближчі гори.
На одному з україномовних альбомів Квітки Цісик написано: «Ця збірка пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу…»
http://uahistory.com/topics/famous_people/2388Офіцер із гарним українським прізвищем на «-енко» продовжував нічний допит:
– Какими языками владеете?
– У відповідь називається більше десяти європейських мов.
– На каком языке будете говорить?
– Я – громадянин УНР, буду відповідати українською.
Так у Лук’янівській в’язниці півроку допитували «українського буржуазного націоналіста» Василя Вишиваного, який не був українцем, не міг бути буржуа і націоналістом… Вільгельм заперечував свою причетність до будь-яких політичних рухів чи партій за останні 20 років, наголошуючи, що всі зустрічі і контакти були окремими подіями і не мали постійний характер. Він відмовився видавати прізвища своїх друзів та вигадувати наклепи на соратників по еміграції
О 3-й годині ночі 18 серпня 1948 року у лікарні №1 м. Києва (Лук’янівської тюрми) серце Василя Вишиваного зупинилося. Діагноз: двосторонній туберкульоз легенів у відкритій формі. Тільки 25 грудня 1989 року прокуратура Київського військового округу реабілітувала Вільгельма фон Габсбурга.
На Лук’янівському цвинтарі десь біля паркану поховано громадянина УНР Василя Вишиваного.
Його ім’я Вільгельм фон Габсбург -Льотрінген – наймолодший син цісаря Австро-Угорщини. Мати-італійка навчила Вілюся спілкуватися італійською, згодом виховувався «королевич» в Австрії, німецькою. Освіту він здобував у реальній школі у Відні та у Військовій академії Генерального штабу у Вінер-Нойштадті. Учився за власним бажанням, «аби не казали, що я маю старшинський чин тому тільки, що родився великим князем.» І хоч навчання було важким: від шостої години ранку до шостої вечора, – знаходив час для читання, а також учився ремісництву: столярству та бляхарству. Знаючи вісім європейських мов, Вільгельм почав учити й українську. По закінченні академії Габсбург був призначений до 13-го полку уланів, що складався із українських січових стрільців. 3 вояками Вільгельм фон Габсбург спілкувався їхньою рідною мовою. Це, а також гарне людське поводження привернуло стрільців до «королевича», якому на знак любові вони подарували вишиванку. Архикнязь часто її одягав. Так з’явилося прибране ім’я Василь Вишиваний.
Перше кохання принца – українка, студентка Віденської музичної академії Іванна Марічка Прийма, пізніше училася в Парижі, стала відомою співачкою й піаністкою, концертмейстером Львівського оперного театру і викладачем Львівської консерваторії.
27 лютого 1918 року легіон Українських Січових Стрільців вирушив на допомогу армії УНР. Їхній маршрут: Кам’янець-Подільський, Одеса, Херсон, Олександрівськ.
12 квітня січовики під орудою сотника Василя Вишиваного без бою зайняли село Біленьке, наступного дня повели перший наступ на м.Олександрівськ. Вулицею Дніпровською (нині Лепіка) дійшли до Катеринівського вокзалу і зайняли його однією сотнею. 14 квітня усі сотні куреня повели наступ на місто, але більшовики, які вночі одержали підкріплення, зайняли станцію та відкинули січовиків до Дніпра. Двома кораблями під обстрілом стрільці відплили до Біленького. За цей час на Хортиці зібралася допомога – елітний Запорізький корпус полковника Петра Болбочана. На залізничній станції чекав загін Марусі Никифорової.
16 квітня Василь Вишиваний звернувся до січового війська своїм віршем:
До зброї, до зброї, стрільці!
Ви рідну країну спасайте.
Повстаньте, як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!
Об’єднані війська українців того дня розгромили військо Антонова-Овсієнка й взяли місто. З цього часу Василь Вишиваний став комендантом Олександрівська. 17 квітня вулиці 13-тисячного Олександрівська були переповнені людьми, які йшли з хоругвами і прапорами на площу Пушкіна, заполонили все навколо Народного дому. Тут відбувся спільний парад і перегляд обох українських частин. Стяги, що увібрали кольори сонця й неба, вперше уквітчали місто. Священики в святкових ризах відслужили молебень. Полковник Болбочан поцілувався з сотником Вишиваним, а січові стрільці та запорожці клялися у вічній згоді в боротьбі за Українську державу. У вітальному слові князь назвав місце зібрання майданом Волі. Тоді спільним рішенням визволителів та місцевого населення стало перейменування площі Пушкіна на майдан Волі. Тоді, у 1918-му, слово Воля мало первісне значення. Потім радянська влада його доволі оригінально трактувала: від 1978 року Залізного Фелікса поставили охороняти майдан Волі. Січові стрільці перебували в Олександрівську до 8 червня. Увесь цей час Василь Вишиваний був начальником гарнізону Олександрівська, мав дружні зв`язки з місцевими українськими організаціями та з Запорізьким корпусом Центральної Ради, який прибув із Криму після розгрому там Червоної Армії. За цей час вони провели чимало лекцій, вистав, концертів у Народному домі. Вояки організували курси українознавства, налагодили видавництво тижневика «Січ» (першої української газети на Запоріжжі). У с. Цар кут січовики провели великі фестини. На Хортиці на Трійцю стрільці відслужили панахиду, поставили пам’ятний металевий хрест. Перебуваючи в Олександрівську, Василь Вишиваний дізнався про травневу нараду в Одесі, на якій представники УСДРП і УПРП за участю галицького політика О. Назарука та старшини коша УСС Н.Гірняка прийняли рішення підняти повстання проти гетьмана П. Скоропадського та передати владу в Україні ерцгерцогу В. Габсбургу. У нашому місті королевич написав відповідь: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Коли буде воля цілого українського народу, щоб я став на чолі його держави, я не відкажуся від цього.» Посол Австро-Угорщини в Україні граф Форгач писав, що кожний в Україні дивиться на В.Габсбурга «як на нашого кандидата до престолу». Генерал Омелянович-Павленко писав: «Полковник Василь Вишиваний і на Катеринославщині лишив по собі добру згадку і як людина, і як старшина, і як політик.»
Відомо, що командири полків Запорізького корпусу П. Болбочан і В. Петров по-дружньому зустрічаючися в Олександрівську, пропонували архикнязю об`єднати легіон галицьких Січових стрільців із їхніми частинами для здійснення державного перевороту і просили Габсбурга очолити новий уряд України. Боячись конкуренції, гетьман П. Скоропадський домігся негайного розформування Запорізького корпусу, а легіон січових стрільців 10 червня був переведений у м. Єлізаветград (Кіровоград). Там ерцгерцог відзначився тим, що не виконував наказів командування про придушення селянських повстань, а захищав селян. Під опікою Габсбурга перебувала низка повстанських отаманів (Д.Зелений, М.Шинкар, Л.Шевченко – родич Тараса Григоровича). Василь Вишиваний зустрічався з повстанськими отаманами, інформував їх про рух каральних німецьких військ. У найважчий для України час Вільгельм фон Габсбург офіційно відмовився від королівського німбу. «Вірним громадянином Української держави» оголосив себе ерцгерцог 7 листопада у Чернівцях, вітаючи утворення Національної Ради Буковини. Через два дні Василь Вишиваний переїхав до Львова і там Дмитро Вітовський – військовий міністр ЗУНР – вручив йому грамоту про присвоєння звання полковника війська українського. В УГА це був єдиний вояк із академічною освітою.
Пізніше головний командир галицького корпусу «Українські Січові Стрільці» розділив долю армії УНР. Під іменем Василя Вишиваного Вільгельм Габсбург прийняв громадянство УНР. С. Петлюра присвоїв йому звання полковника. Служив Вишиваний (у вересні-листопаді 1919 року) у Генеральному штабі дорадником Петлюри з особливо важливих доручень, начальником відділу закордонних зв`язків, тому був присутнім на багатьох нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями. Правда, із Симоном Петлюрою Василь Вишиваний геть зіпсував відносини. Знаючи, що вождь не терпить заперечень, полковник усе-таки виступив проти союзу УНР із Польщею, ціною передачі їй Галичини. Ерцгерцог писав: «Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію у боротьбі проти більшовиків, й зрештою Польща залишила її напризволяще». Стався розрив Вишиваного з Головним Отаманом і від`їзд. Тяжка хвороба (тиф) затримала полковника в посольстві УНР у Бухаресті, де його часто відвідував Дмитро Дорошенко. У своїх спогадах історик відзначав, що Вишиваний говорив гарною українською мовою з галицьким акцентом, був перейнятий українськими симпатіями. Пізніше ерцгерцог напише, що родина Габсбургів протягом віків кривдила народ України, «тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу й української республіки. Цю службу я виконаю вірно до кінця – все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині.»
На еміграції його часто бачили в сірій шинелі української армії, прикрашеній небесно-золотою стрічкою. Бував Вишиваний у таборах інтернованих, багатьом допоміг. 1921 року у Відні українською мовою вийшла поетична збірка Василя Вишиваного «Минають дні» з присвятою «борцям, що впали за волю України».
http://chtyvo.org.ua/authors/Habsburg_W ... naiut_dni/
Під його керівництвом 1921 року у Відні було утворено Українське вільно-козацьке товариство. Полковник Вишиваний очолював Генеральну управу, яка видавала тижневик «Соборна Україна». Упродовж 1925-1935 рр. Василь Вишиваний перебував у Парижі, підтримував зв`язки з полковником Євгеном Коновальцем, Сергієм Шелухіним. У 1938 – 1945 рр. полковник брав участь у русі опору: передавав французьким розвідникам інформацію про воєнну промисловість німців в Австрії, пересування фашистських військ. На початку війни з СРСР до нього звернувся Ріббентроп із пропозицією співпрацювати щодо українських питань, але Вишиваний відмовився, після чого над ним встановили нагляд гестапо. Він продовжував займатися власним бізнесом — мав лакофарбовий завод у Відні, одружився, мав двох синів — Піча і Франца.
27 вересня 1947 року у Відні прямо на вулиці арештували В. Вишиваного та представника ОУН в еміграції Р. Новосада радянською секретною службою СМЕРШ і перепроваджено до Карлс-Баденської тюрми, де велося попереднє слідство. Наприкінці листопада 1947 відправили в Київ до Лук’янівської тюрми. Громадянин УНР, «Український буржуазний націоналіст» одержав 25 років ув’язнення, але умови утримання в тюрмі та брак медичного догляду призвели до захворювання Габсбурґа на туберкульоз, від якого він помер 18 серпня 1948 у тюремній лікарні.
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість